Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

розсунулись портьєри, і там постав імператор. Його волосся було скуйовджене, кілька ґудзиків на жилеті були розстебнуті, у молодому сяєві ранку він видавався блідим від безсонної ночі, старішим і нижчим, ніж йому хотілося. Анжеліна сміховинно-незграбно бухнулася навколішки, немов хто повалив її. Опустила голову і вже нічого не бачила, крім чорного імператорського чобота на червоному килимі. Чула, як хтось тихо зайшов позаду імператора, побачила синій черевик та золоту застібку і здогадалася, що то вчорашній синій лакей.

— Дурень! — проказав тепер голос імператора. А потім: — Виведи її!

Коли Анжеліна підвела голову, імператор уже зник. Перед зеленою портьєрою стояв тендітний синій лакей.

— Мадемуазель, ходімо! — мовив він.

У садку він лишив її. Десь на дзвіниці вибило шосту годину. Праця починалась о пів на сьому.

Присоромлена, спантеличена й задурманена, побігла Анжеліна по широкій алеї. Он уже бовваніє рідний, знайомий їй флігель. Сьогодні вона перша прийшла до пральні.

Від тієї пам’ятної ночі серце малої Анжеліни отримало тяжку рану. Вона марно намагалася переконати себе, що їй та ніч лише приснилася. В її спогадах дедалі нещадніше знову поставали всі деталі, кожна в своїй точній подобі і з невблаганними контурами. Вони не давали змоги Анжеліні вважати їх тільки за сновиддя та тіні. Щоночі вони затято цькували Анжеліну. Вона досі чула гарячий запах воску та фіалок, у роті й далі зберігався смак холодного, терпкого і солодкого золотого вина; вона ще й досі відчувала раптовий і гострий напад сорому. Пробуджена чутлива кров дівчини знала, що її зневажливо відкинули.

Мала Анжеліна почала з тупою ненавистю відчувати огиду до родовитих дам, що їх, здавалося їй, ніхто ніколи не відкидав зневажливо, навіть сам імператор. Її щойно розквітла самозакоханість згасла й зів’яла — після жалюгідної й короткої весни — в соромі, ганьбі та ненависті. Вона вже не дивилася на своє обличчя, всі дзеркала світу нараз потьмяніли. Ввечері молилася тільки мимохідь і мигцем цілувала розп’яття. Хусточка імператора лежала захована на дні її дерев’яної скрині.

Однієї неділі, коли Анжеліна знову супроводила свою тітку з візитами, в домі одного профоса вона зустрілася з його небожем — неперевершеним вахмістром Состеном, чиє серце вона запалила вже в перші години.

Состена ніщо не відрізняло від більшості вахмістрів імператорської кавалерії. Високий, дужий, сміливий, нагороджений і не раз поранений, він був такий, як і більшість його товаришів. Анжеліна, на крок відступаючи від нього, бачила його тільки як самодостатній світ — світ шабель, острог, чобіт, переплетених шнурів, світ у синьо-червоних барвах, і навіть його обличчя було частиною мундира. То була проява, що, на відміну від усіх інших людських створінь, складалася не з кінцівок і частин тіла, а з фарб. А коли він підступав до малої, вона, щоб відповісти йому, була змушена дивитись угору, немов на барвисту гору, і тільки через довгу мить помічала на вершині густі й страхітливо лискучі синьо-чорні вуса, а над ними дві широкі й чорні ніздрі, відкриті, наче кратери.

Вахмістр був байдужий Анжеліні, тож вона тільки вдавала, ніби з задоволенням слухає, як він розповідав про свої битви й чужі країни, де він воював, жив і любив. Говорив він і про стратегію імператора — зичливо й не без критики. Вона йому не дуже подобалася, й імператор міг певні битви програти, а в деяких інших — узагалі загинути або принаймні потрапити в полон. Геть усі, зокрема й сам профос, хто знав тільки фасадний бік імператора, не мали ніякого уявлення про роль випадку та щастя в битвах. Можливо, тільки внаслідок випадку вахмістрів полковник сам не став імператором.

— Та про це тільки Бог може знати! — мовила дружина профоса.

— Бога немає! — рішуче заперечив вахмістр. Із не меншою рішучістю та галантним і гамірним уклоном прикрашеного гербом страховиська він запросив Анжеліну та її тітку на вечерю.

Вони їли в одному шляхетному заїзді смажену камбалу, телятину із зернистою сіллю, солодку моркву і ніжні молоді головки цибулі — солдатський харч. Вахмістр тричі вдарив шаблею по підлозі, й принесли терпке вино з Рейнської області. Вахмістр і там приборкував німців, і кожен ковток породжував у ньому певні спогади. Каву і різні коньяки пили наостанок. Потім тітка заявила, що їй треба на службу.

— Хвилиночку! — проказав вахмістр. — Я проведу вас, мадам!

Він низько нахилився, тітка трохи потягнулась угору, тож дотягнулась рукою до його могутнього кулака, він підхопив її і з брязкотом повів до дверей. Віддав військовий салют і повернувся, мов сяйлива скеля, до Анжеліни.

Того вечора дівчина пізнала ще чималий шматок світу: поїздку в кареті, ярмарок, де завдяки незліченним смолоскипам було видно, як удень, ще один коньяк, а зрештою червоно-золоту кімнатку, пляшку шампанського і кохання на вузькому дивані, не більшому за простору колиску. Голова Анжеліни, затуманена і одурена, звисала з бильця, яке боляче здавило їй шию. Анжеліні здавалося, ніби її тіло складається з окремих безладних частин, як і її одяг тієї миті. Барвиста чужа гора щосили обіймала її й мала намір цілковито розчавити її.

Тільки вже на вулиці, під сірим ранковим небом, Анжеліна отямилась у кареті, поправила собі коси та одяг і мало-помалу пересвідчилась, що не бракує жодної частини її тіла. Вуса вахмістра ще раз промели їй обличчя і шию, коли вони зупинилися коло палацу. Вахмістр відпустив її, наказав махнути рукою, вона послухалася і побачила, що й він махає їй рукою. Мерщій піднялася добре знайомими сходами до кімнати. Її товаришки спали. Сьогодні вона вже не молилася, вперше в своєму житті.

З неясним відчуттям, що життя важке і незбагненне, небезпечний і дивний тягар, Анжеліна поринула у важкий сон.

IV 

Отак і справдилось пророцтво Вероніки Казимир: