Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

— Мадемуазель, ідіть за мною! — проказав він. До Анжеліни вперше звернулися на «ви» і назвали її мадемуазель. Сміливості в неї меншало з кожним наступним кроком. Із кожним поворотом коридору наростало моторошне відчуття. Вони дійшли до нічного саду, до якоїсь невідомої частини нічного саду. Навряд чи минуло кілька хвилин, але Анжеліні здавалося, ніби вона вже годинами ходить за лакеєм. Вони знову зайшли до палацу і знову крізь якісь невідомі двері. Анжеліна ніколи не бачила того входу, так само і сходів, якими тепер слухняно піднімалася вгору. Міцно трималася за поручень і йшла по вузенькій смужці, яку лишав темно-червоний килим на білому камені. Килим видавався їй небезпечним, вона довіряла тільки вузькій кам’яній каймі. Потім зайшли до просторої кімнати. На двері важкою шовковою зливою опустилася зелена портьєра. Коло столика стояли два фотелі. На столі Анжеліна побачила пляшки і келихи, холодні м’ясива та сири на порцелянових тарілках з імператорським гербом. Лакей підсунув їй одного фотеля:

— Сідайте, мадемуазель!

Потім налив у кришталевий келих вина золотої барви і зник за портьєрою: тендітний, граційний, темно-синій. За ним знову важко і безгучно зімкнулися важкі зелені хвилі.

Анжеліна скуто сиділа в широкому м’якому фотелі перед келихом золотавого вина. Пустими очима дивилася на широкі вікна, святкові картини на стінах, що видавалися їй лише барвистими плямами в золотих рамках, на велику кришталеву люстру серед кімнати, на стіл і важкі срібні свічники в усіх чотирьох кутках кімнати. Свічки, згораючи, поширювали запах воску і фіалок. Ліворуч від неї стояло широке ліжко, напівприкрите жовто-золотою завісою, всіяною золотими бджолами. Анжеліна сиділа випростано й непорушно і марно намагалася думати.

Усе було знайомим і все було чужим. Можливо, про це все вона колись мріяла, можливо, мріяла й тепер, саме цієї миті. Можливо, прийде хто-небудь, щоб убити її. Можливо, прийде хто-небудь, щоб лише покарати її. Тепер вона пригадала з десяток дивних оповідок, чутих у дитинстві на батьківщині. Анжеліна відчула жар; тепло, аромат, страх і сяєво свічок дурманили її. Їй хотілося встати і відчинити вікно. Хотілося встати й погасити свічки. Їхнє сяєво було надто яскравим, мало не оглушувало її. Анжеліна думала, що охоче сиділа б тут, якби було темно. Зовсім темно, як тепер у її кімнаті. Проте не сміла ворухнутися.

Мало-помалу Анжеліна втомилася. Відхилилася назад і відчула лагідну м’якість спинки і билець, як нову, ще більшу небезпеку. Знову нахилилася вперед і схопила келих. Рука їй тремтіла. Вона пила, відхилилася назад, ковтнула ще раз і ще раз. То було вино, а водночас щось більше за вино. Воно було солодке, терпке, небезпечне, заспокійливе і розпалювало душу. То був напій гріха. Анжеліна спробувала трохи підвестися, щоб знову поставити келих на стіл, але вже не могла. Запізно, запізно, подумала вона і пила далі.

Тепер Анжеліна вже сиділа з порожнім келихом у руці. Вже почувалася невимушено, чужа кімната стала затишною для неї. Посміливішавши, наважилась підвестися, вирішила бодай раз обійти кімнату. Зупинилася перед першою картиною: то був імператор — великий портрет, що доходив аж до підлоги. Довелося задерти голову, щоб побачити його обличчя. Спершу видніли тільки чоботи, потім штани, згодом кітель і зрештою, мов у хмарах, високо вгорі обличчя.

Далі мала Анжеліна не пішла. Втекла назад, у фотель, у затишну небезпеку. Вона тремтіла, боялася, що випустить келих, який і далі тримала в руці, і вкрай обережно знову поставила його на стіл. Раптом її опанував страхітливий, дивний і незнищенний здогад, вогненний, небезпечний здогад, навіяний ззовні, можливо, породжений вином, а може, він струменів із портрета імператора, з ліжка в кутку і з дурманних пахощів свічок.

Тепер Анжеліна звернула свій погляд на важкі зелені складки портьєри, і кожної миті їй здавалося, ніби вона помічає їхній рух. Невдовзі стала прислухатись, і їй здавалося, ніби вона чує голоси. А згодом увижалось, як завіса розходиться і з’являється імператор, мов намальований на картині: він такий високий, що й голови не видно десь під стелею, і стає ще вищим. Анжеліна нахилилася, знову налила собі в келих і відпила трошки. Потім одразу перелякано й шанобливо поставила його на стіл.

Тепер їй здавалося, ніби вона точно знає, навіщо привели її сюди. Солодкий страх опанував її, і вона віддалася йому втішено, замріяно, з дитячою наївністю й гордо. Випила ще. Відхилилася назад і судомно тримала келих у своїй червоній юній руці. Її погляд блукав від стін до свічок, від свічок до вікон і знову до портьєри. Помітила, як одна свічка в кутку надто зігнулася від тепла, і вже хотіла підвестися, щоб вирівняти її, але не наважилася. Її вуха сумлінної дівчини з челяді з переляком почули, як м’яко й регулярно капає віск на килим. Її дитяча гордість присіла, її солодкий страх поступився іншому, цілком звичайному страхові служниці, яка не виконала свого обов’язку. А проте була нездатна підвестись. Щоб уже не бачити ту свічку, заплющила очі.

Одразу й заснула, тримаючи келих прямо і твердо в дурних руках на непорушних колінах. До неї прилетіли плутані уривки сновидь. Вона розтулила вуста і сміялася трохи перелякано уві сні й насилу дихала; навіть уві сні вона боялася дихати.

Прокинулася від першого радісного пташиного літнього щебету. Крізь усі високі й широкі вікна переможно линув червневий ранок, змагаючись із зеленню дерев у парку. Очі сумлінної Анжеліни одразу глянули на зігнуту свічку. Невеличкий горбатий шматочок воску ще стримів у свічнику, а на гарному килимі видніли тепер згубні рештки свічки, невеличка суха жовта воскова калюжа. В повітрі стояв синій холодний чад від давно погаслих свічок.

Анжеліна була безпорадна й розгублена. Вже не думала про портьєру. Тужила за далеким домом, за Аяччо, за любими рибальськими мережами, кам’янистим берегом, золотими, срібними і сталево-синіми рибками, за пахощами водоростей та мушель. Вона ще й досі тримала келих у руці, тож тільки тепер поставила й підвелася.

Раптом Анжеліна почула гомін голосів і кроки. Розчахнулися двері, ґвалтовно