Читати книгу - "Карусь і ми"

Опівдні, як звичайно, Рудько заглянув у моє кухонне вікно. Я насипала в його мисочку отих знаменитих бісквітів і піднесла йому. З властивою йому обережністю і за вродженою котам звичкою він обнюхав харч і, піднявши голову, став дивитись на мене. В його очах був наче запит: як ти могла дати мені таку неїстівну річ?

— Їж, Рудьку! — я припрошувала. — Це ж рибка, а ти любиш рибу. А, може, вона занадто суха для тебе? Стривай, щось на те порадимо!

Я принесла молока і щедро полила ним коржики. Рудько понюхав і поглянув на мене з обуренням та погордою, наче б я допустилась найгіршого обману. Стріпав одною лапкою, другою, наче б забруднив їх чимось дуже поганим, дуже смердючим. Повернувсь і без слова — очевидно, котячого — збіг сходами вниз і зник за рогом.

Протягом двох наступних днів повторялось те саме. Жадні припрошування й заохота не помогли. Чому він відмовився від того харчу, я так і не зрозуміла. Мені довелось погодитися з дійсністю; хоч з яким апетитом поїдав коржики кіт, намальований на коробці, Рудько рішуче не взяв їх у рот. Він навіть не пробував. А, це ж була риба, як і всяка інша!

Очевидно, Рудько був вибагливий і любив тільки свіжу рибу. Мені довелося таки купувати її та ще й частину зберігати в холодильнику, від чого харчі набирали немилого запаху. Але я ніяк не могла погодитися з Карусевими кривдами і запахами в ґаражу. Треба було щось на те порадити.

Ми позбулися Рудька.

Здавалося, що він назавжди залишиться жити в ґаражі. Бо повернувся з Гарного Острова, куди його вивіз Малів батько в багажнику. За два дні Рудько сидів біля нашого ґаражу й мився. Дуже дбайливо наслинював передню лапу й мив нею голову, поза вухами, карк. Тільки, як я підійшла, перестав митись і поглянув на мене вузькими щілинами жовтих очей. В його погляді наче б був насміх чи погорда.

— Ах, ти псявіро котяча! — аж скрикнула я. — Ти знову тут? Яким чудом ти вернувся до міста? І як ти знайшов далеку дільницю, та ще й мій ґараж?

Рудько не відповідав на мої оклики. Моя цікавість була йому байдужа. Він підвівсь і, гордовито задравши хвоста, подався в перевулок.

Вранці я викликала телефоном пана Олексу, свого приятеля ще з Европи, та розповіла йому про клопіт. Бож Карусеві, моєму автові, ніяк користуватись ґаражем у спілці з котами! Він тхне котячими запахами так, що до нього принюхуються всі чужі коти, а до моїх ніг труться сусідські кицьки.

Гордовито задравши хвоста, Рудько подався в перевулок.

Крім того, Рудько поводиться зовсім самовільно. Вилазить нагору і спить собі смачно на авті. Авто зовсім обдряпане. І немає на нього ради, немає способу…

Вислухавши мого оповідання, пан Олекса вирішив допомогти мені позбутись Рудька назавжди. В нього був приятель так за двісті миль на північ. Мав там господарство. Якраз був у місті.

Чи вам відомо, коли найлегше ловити дикого звіра? Напевно не вночі, бо то для нього час ловів і пригод. Тоді він дуже чуйний. А коли таким дикунчиком є кіт — нічний ловець, то й поготів. Найкраще його та й усіх інших котів, отже левів, тигрів, пантер ловити тоді, коли після успішних ловів і ситого харчу вони сплять смачно.

— Ось тут приготуємо йому на ніч повну мисочку котячого харчу, — говорив пан Олекса. — Поблизу дверей покладемо два мішки, згорнені у валки. Одного захопить Роман, другого — я, і кинемо під двері, щоб заткати щілину. Дайте, прошу, велике рядно. Голіруч такого хижака не впіймати!

Так виготовивши воєнний плян, панове Олекса й Роман смачно заснули. Щождо Рудька, то він повинен би був піти на лови, бо для нього ніч має своє право. Але навіщо трудитися, коли смачний харч зараз же поруч?

Рудько не читав клясичної грецької літератури і нічого не знав про троянського коня. Щоправда, котячий харч зготовлений з риби, і вона аж ніяк не похожа на коня, все ж, якби Рудько знав був про підступ данайців, може не їв би так багато і смачно. Після того спав твердо і був би спав аж до вечора, якби нагло на нього не накинено рядна. Прокинувся, дряпав кігтями, нявчав і плював, але пастка була міцна, її щораз тісніше замотували і так впіймали бідолаху. Про далеку дорогу в багажнику нічого й розказувати. Хай собі Рудько їде і хай собі радить у житті, як уміє! Думаю, що вміє він жити, а ще ж на господарстві не бракує дичини, зокрема ж мишей. А миша — найсмачніший харч для кота.

Рудько вже не вернувся. Може не тому, що не знав дороги, бо кіт може пройти цілий континент і таки своє господарство знайде, а тому, що вподобав собі нових господарів та життя на селі. Кажуть, що тільки тоді кіт не вертається до давніх господарів, коли полюбив нових.