Читати книгу - "Риб’ячі діти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Білка знайшла притулок в невеликому сирому склепі кінця дев’ятнадцятого століття з масивними стінами; закінчувалося літо, тож тут можна сховатися і від сонця, і від дощу, просто шикарне місце, аби сюди ще трохи ковбаси або просто дати знати Олі, хазяйці, де вона, щоб та прийшла і забрала її, то життя б і зовсім перестало турбувати Білку, тобто можна було б жити і не турбуватися. На процедуру похорон Білка майже не звертала уваги, проте, виходячи з усього баченого і почутого, з напруги моменту і гримас на писках, вона здогадувалася, що після кладовища люди підуть їсти і пити – у них завжди так, і слина текла і капала на траву, вона лежала в кущах і важко дихала, неймовірно хотілося їсти і пити одночасно. Білка схудла, ребра стирчали, а рожева шкіра, здавалося, просвічувалася настільки, що можна розгледіти, як б’ється серце. Літом та теплою осінню тут ще якось можна існувати, а от коли прийшли холоди, Білка дізналась, що таке собаче життя насправді. Відтоді почала ходити до божевільні, де хоча б трохи, але завжди щось давали, і до церкви, біля якої не давали ніколи нічого, але вона однак туди ходила в якійсь безнадійній надії, зовсім, як людина.
Сірим похмурим днем, який слідував за сірим похмурим днем народження його колишньої дружини, художник остаточно прийшов до висновку: виною всіх поразок людства є марнославство і закінчений індивідуалізм. І щоб перебороти цю тенденцію, потрібно негайно викорчувати негідні риси характеру. Але як? Як змусити, примусити, вимусити, вимісити з людства, починаючи зі співвітчизників, з цього крихкого і розсипчастого тіста, як виліпити і випекти пишний колективний пиріг? Що мусимо ми такого неймовірного зробити в часи, коли навпаки, завдяки технологіям і загальному прискоренню життя розсипається на крихти, всі закриваються в своїх персональних раковинах: квартирах, будинках, навушниках, плеєрах, комп’ютерах, айпадах, айфонах і т. п.; всі, хіба що за винятком пенсіонерів та Свідків Ієгови? Стати Свідками Ієгови, бо до пенсії ще далеко, та й чи дожити взагалі?
Звісно, на індивідуалізм страждає весь цивілізований світ, але ж цивілізований світ вже майже все має, в тому числі, і чималий запас матеріальної міцності, тоді як тут потрібно будувати (бо поваляли багато чого гарного, нерозумні) чи не з самого фундаменту. Порівняння з будинком художник взагалі дуже любив використовувати: «Тут є лише фундамент і старі стіни, – запевняв він, – і більше нічого, і ці старі стіни весь час залатують, тулять в дірки різний непотріб, але однак і вікон немає, і дах страшенно дірявий, і вітер дме, і холодно, і протяг, а всі теплі куточки, хоча й вонючі, але теплі, – зайняті на роки, на покоління наперед, тож притулитися ніде, а всі намагання створити нові стіни, вставити вікна тощо натикаються на неймовірний спротив. І так може тривати все життя – копирсання, боротьба з ідіотами, завоювання життєвого комфорту, долаючи неймовірний спротив та ганебну нещирість, що автоматично перетворює все навколо на суцільний дискомфорт. Але ж навкруг є й інше життя, інші будинки, вони давно і міцно побудовані – у них перевірений століттями фундамент, щільні дерев’яні рами, надійні ролети, широкі зручні східці, є пандуси і перила, красиві важкі двері з міцними замками – проте їх напрочуд легко можна відкрити, якщо не смикати, а знати, в який бік пхати (та там і наліпка на них відповідна є насправді), тепла підлога і дах, що не протікає; але головне, в цих будинках впорядковане життя, і сміття не валяється деінде, а сортується, чемні мешканці і зрозумілі правила поведінки; і хоча там теж давно все зайнято, але можна притулитися десь на килимку в коридорчику для початку, бо навіть там почуваєшся людиною значно більше, ніж у власному дірявому будинку десь у залі на пропаленому сигаретами дивані (та й той, якщо зловиш ґав, прямо з-під тебе заберуть або вкрадуть); а там потім можна перейти трохи далі, до гаража чи кухні, або до інших кімнат, якщо пощастить, але такі шанси є. І нікого не потрібно обманювати, не потрібно шельмувати, боротися з якимись безглуздими правилами та людьми за право жити нормально, звичайно собі жити; і не потрібно дискутувати про очевидно корисні проекти і сувати хабарі, переконувати закладати відповідну, правильну кількість цементу в цеглу – цей будинок вже є, він збудований за всіма правилами, він комфортний і красивий, хоча й чужий. Такий от у них (молодих) вибір зараз».
Але його ніхто не слухав. Всі були страшенно зайняті облаштуванням своїх справ, іншими словами, бігали-шукали собі місце на пропаленому цигарками дивані і раділи за дітей, що вже встигли виїхати за кордон і оселитися в красивих будинках на килимках. «Людина – те, що має бути подолане», – це вже сказав Ніцше, а Фрідріха художник поважав. Треба зректися себе, свого его, – до такого висновку зрештою прийшов він у думах про долю Вітчизни, – втекти від власної особистості, розчинитися, як у кислоті. Тільки так – от парадокс! – можна стати кимось, стати величиною, збудувати нацією – і в цій тезі та дії він бачив можливість нової якості, нової, сучасної країни.
Білка про індивідуалізм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.