Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Ото незабаром приходжу, і за Мною заплата моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його.

Я альфа й омега. Перший і останній, початок і кінець.

Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя і ввійти брамами в місто!

А поза ним будуть пси і чарівники, і розпусники, і душогуби, й ідоляни, і кожен, хто любить і чинить неправду».

Так відповідає тобі Іван Богослов. Після тебе будуть гірші часи. Набагато гірші. А вже потім, через одного, будуть кращі, повержений рабе Божий Павле. І в цьому твій великий гріх. Не поглиблюй його.

Павло вкинув у камін оберемок передвиборних кольорових листівок на глянсованому папері, і вогонь підскочив бузковим полум’ям, від якого обличчя Президента взялося темною синявою, але все одно залишалося красивим, хоча і гіршим, як на портретах, що вже останню ніч висіли в кабінетах чиновників по всій державі. Завтра знімуть, подумав він.

Всіма видами і розмірами його зображень у рамцях завалені комори державної дачі. Їх часто брали водії, прислуга, охоронці. Заради дорогих рамок, а паперове зображення таємно спалювали. Він любив свої портрети (особливо у школах та сільрадах, не знав, чому саме тут любив їх, мабуть, тому, що думав: це щиро) і кольорові, і чорно-білі, якби довідався про такий злочин – покарав би за наругу над національними символами. Не траплялося.

Нарешті зателефонувала Ксеня. Голос у неї був бадьоренький, ніби й не сталося катастрофи, що знову поведе націю на манівці.

– Отже, Павле! Не розпускай нюні. Настав час одсікати їй хвоста! Негайно! Я довідалася через людей у її оточенні: вона володіє інформацією про колекцію українських раритетів. Розтрубить на увесь світ. Я знаю: її мета – перекреслити твої заслуги. Нахабно викинути тебе з української історії… У неї в руках є розпорядження Людмили про вилучення колекції з музейних фондів. Треба знищити оригінал розпорядження! Я б дала Людмилі вказівку, але вона не відповідає на дзвінки. Знайди її. Ти ж іще Президент, а вона – керівник твоєї канцелярії.

– Хіба це головне сьогодні, Ксеню? Україна гине, а ти про якусь колекцію, якою займалася Людмила, без мене. Україна, Ксеню, переходить у власність Кобрі… От де трагедія. І не говори зайве по телефону. Нас уже можуть прослуховувати. Як колись прослуховували Другого.

«Антось за роки нашої любові пробудив таку пристрасть у мені, що жити, не відчуваючи його біля себе, в собі, не могла. Після його арешту світ перевернувся і тікав, тікав, тікав від мене. По стежці до ставка… За ставок… У синюще небо над моєю головою і над моїми Городищами, а може, і над моєю Україною…

Життя закінчувалося. Ні, я існую й існуватиму ще довго, бо маю міцне здоров’я і сильну мамину генетику. Але перебуватиму вже в іншому світі. Без кольорів, без паморочливих пристрастей, без тремтіння душі і солодкої знемоги тіла… Городища мені цього не дадуть. Бо – не має саме. Принаймні зараз. А пізніше воно мені вже не потрібне…

Тричі їздила до в’язниці в сусідньому Піщанському районі. Раз таки підкупила начальника тюрми, щоб дозволив нам побачення в окремій кімнатині убогого в’язничного готелю.

Ми таки встигли, хоч і похапцем, хоч і знали, що за нами стежить холодне око відеокамери. Антось божеволів від щастя, обціловував мої порепані від сільської роботи руки, злизував піт на спині, а тоді нестримно ридав, повторюючи: «Матка Боска! Матка Боска! Єзус свєнтий! Чого ти покинув мене, Господи?!»

Добираючись до Городищ, на задньому сидінні порожнього автобуса, я дала волю сльозам.

І сказала собі: поїду! Поїду рятувати Антося. У мене є мій Президент! Скажу все, як є. Павло може одним змахом пера помилувати Антося. Павлові легше відпустити на волю Антося, як мені провести репетицію жіночого хору в клубі. Поїду! Я ж Павла ніколи нічим не турбувала і нічого в нього не просила.

Ні, одного разу… Але не з моєї вини. Я переконала малу Ясю, що її батько загинув на війні в Афганістані і там похований. А хтось нашепотів їй, другокласниці… про живого батька, котрий саме приїхав з вагітною на останніх місяцях дружиною, генеральською дочкою Ксенею до родини у Городища… Мале перестріло Павла біля ставка і попросило купити їй шкільного ранця та кеди. Він дав їй сто новеньких гривень із Тарасом Шевченком, але попередив: «Допомагаю, як сусідці. Городищенські теревені викинь з голови…»

Я винна. Зозла висварила Ясю, навіть хотіла перекинути купюру через паркан. Але охолола, мій «капітал» із конкурсу краси згорів. На городищенську «Ощадкасу» почепили велику колодку. Я три місяці не отримую платні, мама – пенсії… Мусила взяти… Не на ранець і кеди на рапатій підошві (саме такими Яся марила, і щоб на ранці світилася люмінесцентна смужка), а заплатити за світло, купити книжки для другого класу, хоч пару колготок, хліб, сіль, сірники… Мусила взяти.

Але я особисто ніколи нічого не просила в нього. А тепер попрошу. Повернути мені Антося. Завтра їду!»

Людмила розбудила запухлого, п’яного, як чіп у винній бочці, Артема – керуючого управлінням господарськими справами. Він заснув у відпочивальні свого розкішного кабінету з вмурованими сейфами, що мають кодові замки. Ніхто достеменно не знає, що він там переховує. Відповідав: «Повітря свободи з часів Майдану».

Люд-Кар