Читати книгу - "Шовк"

Цієї миті Ерве Жонкур зрозумів, що чутиме ці слова до кінця своїх днів. Він підвівся, але застиг, ніби забувши, куди збирався піти. Голос мадам Бланш долетів до нього, немов здалеку.

– Вона також захотіла прочитати мені цього листа. У неї був чудовий голос. І деякі слова вона вимовляла з такою пристрастю, що я не могла її забути. Здавалося, що це її власні почуття.

Ерве Жонкур рушив до виходу дуже повільним кроком.

– Ви мусите знати, monsieur, що я вважаю: понад усе на світі вона бажала бути тією жінкою. Вам цього не збагнути. Але я чула, як вона читала того листа. Я знаю, що це так і є.

Ерве Жонкур дійшов до дверей. Узявся за ручку. Не обертаючись, сказав тихо:

– Прощавайте, мадам.

Вони більше ніколи не зустрічалися.

Ерве Жонкур прожив іще двадцять три роки, більшу частину з них спокійно, у доброму здоров’ї. Він не виїжджав за межі Лавільдьйо, майже не покидав своєї домівки. Він розумно розпоряджався своїм майном і завдяки тому міг не шукати собі роботи, окрім як доглядати власний парк. Із часом він почав дозволяти собі втіху, від якої раніш відмовлявся: тим людям, що заходили навідатись до нього, він розповідав про свої подорожі. Слухаючи його, мешканці Лавільдьйо знайомилися зі світом, а діти дізнавалися, що це таке – чудо. Розповідав він неголосно, споглядаючи в повітрі різні речі, яких гості не бачили.

По неділях він вважав за належне вийти з дому, щоб послухати месу. Раз на рік він навідувався до всіх фабрик, щоб торкнутися тільки-но виробленого шовку. Коли самотність стискала йому серце, йшов на цвинтар – поговорити з Елен. Решту часу він приділяв своїм звичкам, регулярним, як служба Божа, завдяки чому міг не почуватися нещасним. Час від часу, у вітряні дні, Ерве Жонкур йшов погуляти до парку, доходив до озера і там упродовж кількох годин сидів на березі, спостерігаючи, бо йому здавалося, ніби на воді хтось накреслив те легке й незбагненне видовище, яким було його життя.

Пебрина – заразна паразитарна хвороба шовкопрядів. (Тут і далі прим. пер.)

Унція – міра ваги, що дорівнювала в різних країнах від 25 до 35 г. Отже, італійці вивезли з Китаю 375–525 кг грени. Важко повірити, що це правда, а не чергова вигадка Бальдаб’ю.

«На жаль»