Читати книгу - "Вітер часу"

Начальника експедиції і Володю викликали для доповіді. Володя зібрав необхідні геологічні матеріали і поклав їх у великий цинковий тубус, кришка якого замикалась на замок. Тубус опечатали, а Володі, як супроводжуючому таємні матеріали, видали для їхньої охорони пістолет «Вальтер» і обійму набоїв. «Бобік» начальника довіз геологів на роз’їзд, де вони сіли у потяг Навої-Учкудук, розмістившись у напівпорожньому купейному вагоні. Юрій Павлович, який вийшов до коридору, зустрів знайомого узбека і запросив його до купе. Узбек був не сам, а з підлеглим – високим на зріст небалакучим чоловіком невизначеної національності. Узбек, як і його попутник, виявилися міліціонерами, хоч були в цивільному. Володя дізнався, що узбек вже декілька днів святкує закінчення університету і «обмиває» свій диплом юриста. Після закінчення навчання його послали начальником міліції у селище добувачів золота, яке будувалось, і він їде до тієї ж станції, що і Володя з начальником експедиції.

Узбек був сильно п’яним, хоч зовні це було майже непомітно. Міцний парубок родом, мабуть, з кішлака, кремезної статури, він добре тримався на ногах. Відразу відкривши валізку, яку йому подав підлеглий, він витяг пляшку горілки, розлив у склянки, що йому приніс від провідника його попутник. Проте, Володя пити відмовився, пам’ятаючи, що у нього зброя і таємні документи. Новоспечений юрист його відразу ж зненавидів.

– Що я – звір, так? – п’яно чиплявся він до Володі. – Так, звір, звір. Чому не п’єш? Я юрист, міліціонер, а ти хто? Честь тобі роблю, а ти не розумієш…

Володя знав, що місцеві росіяни, які здавна живуть в Узбекистані, зневажливо кличуть узбеків «чурками» і «звірями». Проте, сам він не належав до їх числа і відчував себе, скоріше, гостем, поважаючим хазяїв. Юрій Павлович мовчки сидів на нижній полиці, поглядаючи на Володю. Не знаючи, як відкараскатись від юриста, Володя вийшов до коридору. Постояв там, одягнувши темні окуляри від сонця, потім вийшов Юрій Павлович.

– Не звертай уваги, – порадив він, – непоганий мужик, але загуляв трохи на радощах. Ходімо до купе, їхати ще години зо три, ти, що ж, стоятимеш тут?

Коли Володя повернувся до купе, міліціонер, поклавши на столик руки, а на них голову, мугикав, як від великого душевного болю. Він подивився на Володю червоними очима і сказав:

– Ненавиджу! Що я, звір? Авжеж, звір. Вчи мене, не вчи – однаково я для вас звір.

Володіни спроби якось вгамувати його були марними. Розрядку вніс начальник експедиції.

– Одначе, час обідати, – повідомив він, – ходімо до ресторану.

Міліціонер підвівся, вже хитаючись, за ним інші. Володя хотів було відмовитись, мовляв, таємні матеріали треба стерегти, але Юрій Павлович сховав тубус під нижню полицю і сказав, що з ними нічого не трапиться. Купе провідник замкне на ключ, поки вони обідатимуть.

У вагоні-ресторані Володя сів за столик подалі від міліціонера, сподіваючись, що його увага переключиться. Дійсно, переключилась. За столиком вже обідав чолов’яга віком трохи за тридцять. Він був одітий в сірий дешевий костюм, дещо пом’ятий, який звичайно носять звільнені з таборів, але проживаючі на поселені без права виїзду на малу батьківщину. Побачивши його поруч з собою, міліціонер втупився у нього довгим поглядом, від якого чолов’яга зіщулився і став швидко хлебтати, опустивши очі в тарілку.

Проте міліціонер узяв його за татуйоване зап’ястя і сказав:

– Ти – зек! Я бачу – зек! Я тебе запроторю назад на нари!

Чолов’яга злякано закивав.

– Запроторю, – продовжував міліціонер. – Ось бачиш, сидить очкастий? – кивнув він на Володю. – Дай йому виделкою в око!

Чолов’яга підняв на Володю очі.

– Дай, я тобі кажу, а то пристрелю, – знов наказав мучитель.

Чолов’яга затремтів, по лобі покотились краплини поту, він перехопив виделку, як ніж у бійці, і втупився очима у Володю. Тепер Володя зрозумів, що справи погані.

– Поклади виделку! – гримнув він на чолов’ягу.

Той вдячно подивився на Володю і з видимим полегшенням поклав виделку.

– А ти думай, що кажеш, – звернувся Володя до міліціонера.

– Так, дійсно, – підтримав начальник експедиції.

Міліціонер на хвилину знітився.

– Звір, звір, – бурмотів він. – Офіціант! – зненацька заволав, стрепенувшись. – Неси коньяк!

– Нема коньяку, – повідомив повний молодий чоловік у білому ковпаку, який з’явився звідкись з тамбуру.

– А ти хто такий? – похмуро поцікавився до цього мовчазний приятель міліціонера.

– Шеф-кухар, – з гідністю відповів чоловік в ковпаку.

Володя підвівся з-за столу і попрямував до свого вагону. Міліціонер це помітив і щось сказав своєму підручному, який мовчки підвівся і пішов за Володею. Володя прискорив крок, намагаючись першим прийти в купе, бо побоювався, що цей тип викине його з вагону на якій-небудь площадці. Підлеглий юриста теж прискорив крок, але Володя перший встиг увійти до купе, де лежав тубус. Він зачинив двері і дістав зі своєї польової сумки пістолет, тому що тепер напад на нього означав спробу захопити таємні документи.

Громило розчинив двері зі звірячим виразом обличчя, але Володя якраз досилав набій у ствол. Побачивши у нього пістолет, підручний міліціонера узяв байдужий вигляд і сів на нижню полицю. Хвилину посидівши, він підвівся і вийшов.

Незабаром прийшов Юрій Павлович.

– Ти чого пішов? – не зрозумів він. – Було цікаво, міліціонер побився з шеф-кухарем і вкусив його за руку. Викликали міліцію.