Читати книгу - "Маленька мітла"

Все сталось, як гадалось. Мітла приземлилась просто до підніжжя сходів, що вели до парадного входу.

Мері спішилася. Мітла спокійно стояла поруч, так що вона просто притулила її в тіні до стіни будинку, дала дружнього ляпаса і прошепотіла:

— Почекай на мене і веди себе добре. Я не довго.

Вона на хвильку затрималася в тіні, озираючись і прислухаючись. У вікнах не було світла. Сторожовий півник мовчав. Крім того, вітер так шумів у верхівках дерев, що заглушав всі звуки.

Він посилювався, схоже, що насувалася гроза. Мері, намагаючись триматися в густій тіні між сходами і стіною будинку, вийняла книгу та ліхтарик, і посвітила на потрібну сторінку.

Як відімкнути замок…

А, ось, використовувати заклинання для того, щоб відімкнути двері Ендор Коледжу, абсолютно правильно. Заклинання виявилося просто невеличким віршиком, але якщо замок теж був зачарованим…

Так воно і було, і заклинання спрацювало. Двері поволі мовчки відчинилися, і Мері з трепетом прокралася в хол. Вона тихо причинила за собою двері і завмерла, прислухаючись.

Жодного звуку, жодного відблиску світла. Вмикаючи на мить ліхтарика, вона навшпиньки пройшла довгим коридором до дверей в лабораторію.

Вони були зачинені, але не замкнені. Мері легко відкрила їх і знову опинилася в цій жахливій кімнаті, яку вона так добре запам'ятала. Там було все достатньо видно. За прозорими дверцятами печі ще горіло зелене полум'я, наповнюючи довгу кімнату фосфоресцентними спалахами світла, що місцями відбивались від блискучих поверхонь колб і пробірок.

Годинник цокав; він не бив, але працював з гидкою коротенькою пісенькою:

Один два три чотири,

Миші смикнули за гирі…

Мері не звертала на нього уваги. Вона ретельно закрила двері і навшпиньки пройшла повз вчительський стіл до масивних замкнених дверей в комору.

Книга була вже відкрита на заклинанні, яке відмикало замки. Мері взялася рукою, в якій була ще затиснута та, що летить-вночі, за бронзового морського коника, який був ручкою, і прошепотіла заклинання. Величезні двері безшумно широко розчинилися, ніби запрошуючи її увійти.

Всередині ще світила жовтим світлом лампа. Трошки віддалік, в напівтемряві поблискували ґрати, а за ними очі. Всі очі були широко розкриті і дивились на неї.

— Тібе? — прошепотіла Мері. — Тібе? Де ти?

Ніхто не відповідав. Тільки шурхіт і слабке бурмотіння, схлипуючі звуки, які створювали всі ці дивні безформні тварини, що припали до ґрат кліток. Всі очі благально дивились на неї, а маленькі лапки дряпали ґрати.

— Тібе?

Якщо Тіб навіть тут, чи може він створювати звуки? Вона помчала вздовж кліток, намагаючись щось розгледіти в тьмяному світлі, гукаючи безнадійним тихим шепотом:

— Тібе? Тібе? Тібе?

Білка просунула лапу крізь прути і схопила її за рукав. Вона зупинилася.

— Тібе? Це ти?

З наступної клітки висунулася лапка їжачка і наполегливо смикала її, а з клітки нагорі якась костиста лапа спробувала торкнутися її волосся.

Мері навіть не злякалася. Вона відвернулася від кліток до стіни, знову вийняла свій ліхтарик і стала обходити поперечні ряди.

— Тібе? Тібе? Якщо ти тут, видай хоч звук! Спробуй, Тібе! Спробуй м'явкнути! Чи залишився у тебе ще голос?

Але їй відповіли всі істоти разом. Всі вони були у відчаї. З кожної клітки лунали тоненькі, ледь чутні голоси, ніби кролики, щурі, білки, ящірки, їжаки і жаби намагалися нявкати на різні голоси.

— Ну, будь ласка, будь ласка! — Мері, мало не плачучи, заткнула вуха пальцями. — Спробуйте зрозуміти! Я не можу відкрити всі замки, це займе багато часу! А навіть якщо я це зроблю, як ви виберетеся? Ви такі маленькі, і у вас тепер чужі ноги і крила! Будь-ласка, ну, будь-ласка, замовкніть і дайте мені знайти Тіба!

Але вони не звертали на її слова жодної уваги. Їхні очі благали, лапи тихенько скреблися об ґрати, а маленькі горлянки квакали, нявчали, схлипували і плакали.

А потім раптово настала тиша.

Тут і Мері почула те, що чули вони. Кроки в коридорі у напрямку до дверей лабораторії.

Це були дві пари кроків, і одна з них належала мадам Мамблхук. Мері почула, як вона говорить, а чоловічий голос відповідає.

Вона кинулася до дверей в комору і завмерла, прислухаючись. Можливо, вони не зайдуть сюди, можливо, голоси пройдуть повз двері в лабораторію…

Але вони зупинилися просто перед нею.

— Це найуспішніший експеримент, Докторе Ді, — мовила Мадам. — Найцінніше — наостанок. Я думаю, ми вже можемо себе привітати.