Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

— Але є набагато серйозніше лихо, містере Фойл, — заговорила Арлетта, вдячно подивившись на нього. — Іван не вміє пов’язувати слова. Він може вимовити й розуміти слово «give»[15]. Він годен зрозуміти й вимовити слово «fish»[16], однак він ще ні разу не зумів сказати: «give fish». Коли б він спромігся це зробити, професор вважав би, що Іван досяг вирішального етапу.

– Інакше кажучи, — озвався Сі, — якби Іван перейшов од слів до речень, він умів би розмовляти.

— Еге ж.

Запанувала тиша, яку перегодя порушив Фойл:

— Та навіть те, що він навчився вимовляти односкладові слова, вже чудово.

— Так, — погодилася Арлетта, — я теж такої думки, містере Фойл, це просто чудово.

Сі дістав з кишені портсигар і простяг його Фойлові, але той відмовився запалити. Тоді Сі сам дістав сигару. «Апманн» і закурив.

— Я гадаю, — сказав він, — що професор Севілла намагався перебороти труднощі, ви нам допіру розповіли…

Його речення могло б виглядати як безбарвне запитання, однак він виголосив його так невиразно, ніби звинувачував у чомусь Севіллу.

— Так, — сказала Арлетта, — і я добре пам’ятаю, як це відбувалося. Якось професор Севілла зібрав нас у лабораторії і сказав нам таке… Бобе, поправте мене, якщо я помилюся… «Припустимо, — сказав він, — що я полонений тваринами, які переважають своїм розумом людину й добре до. мене ставляться, перебуваю в приємному місці під пильною, вартою. Мої охоронці ставлять переді мною завдання, що вимагає великих розумових творчих зусиль. Умови життя, здається, добрі. У мене є необхідний комфорт, чудова їжа, охоронці оточили мене любов’ю. Однак я не почуваю себе щасливо, бо, як той казав, я єдиний у своєму роді. Мені бракує товариша, або, вірніше кажучи, товаришки. Тепер припустимо, що мої благодушні охоронці дають мені ц товаришку, й я вподобав її, я закохуюсь у неї. Тоді все змінюється. Моє життя набирає нового сенсу. Я одержую могутній психологічний стимул, що розвиває в мені впевненість, стійкість духу й творче піднесення. Чи не гадаєте ви, що насамперед ці зміни позначаться на моїй праці?»

— Браво! — мовив Боб Меннінг, скоса зиркнувши на Сі. — Ви дуже добре переказали слова Севілли.

Він вимовив «слова» з ледь вловимим відтінком глуму. Арлетта обурено глипнула на нього.

— Я гадаю, що ви погодилися з цими «словами», як ви сказали.

— Так, я згоден, — відповів він, крадькома усміхнувшись до Сі. — Хто сказав вам, що я не згоден?

Сі залився тихим розпливчастим сміхом, який, здавалося, намагався стримати.

— Якщо я правильно збагнув, — сказав він з надмірною статечністю, — професор вважає, що самиця допоможе Іванові розв’язати мовні завдання. У кожному разі, чом би й ні? — провадив він, наївно дивлячись на асистентів. — Чом не може бути зв’язку між філологією та сексуальністю?

Боб так глянув на Сі, наче душився зо сміху, й собі повторив з пафосом:

— Чом би й ні?

Погляд Фойла з цікавістю сковзнув з Боба на Сі і зупинився на Арлетті. Фойл здогадався, що вона дуже образилась і спішно попрохав:

— Міс Лафей, скажіть нам хутенько, як пройшов цей експеримент.

Арлетта йому усміхнулася:

— Принаймні несподівано.

— Люба Мергріто, — промовила місіс Фергюсон, — я знайомлю вас з професором Севіллою. Генрі, це — місіс Мергріта Мендвіль. Прошу вас, Генрі, притисніться до мене- («р» вона вимовляла гортанне, а «о» надто відкрите). — Ми тонкі і втрьох вмістимося на передньому сидінні.

Дверцята авто зачинилися. «Вона знадила мене, — прикро помислив Севілла. — Їдучи до свого дачного будиночка, що самотиною стоїть на березі моря, взяла. мене собі в супутники».

— Для мене велика честь познайомитися з вами, — озвалася місіс Мендвіль, кинувши на нього доскіпливий, надто зухвалий погляд. Ця жінка, як і Грейса Фергюсон, висока й худорлява, в неї довга рафаелівська шия, овальне; обличчя й принадні повіки. Вони обидві такі тендітні, що, здавалося, самі домоглися в природи, аби та не наділяла їх красивими персами й стегнами, залишила їм тільки юнацький кістяк, здатний носити чи то чоловічі, чи то жіночі; сукні найвишуканішого паризького шиття.

— Генрі, — мовила Грейса Фергюсон, «р» у неї було увулярне, запозичене від актрис, що грають у шекспірівських п’єсах. Речення мелодійні, повільні, витончені й ледь чутні., Мергріта Мендвіль розмовляла так само мляво, як і її подруга. Цьому вишуканому мистецтву розмовляти в такий. І спосіб вони навчилися в Вассерівському коледжі, де виробили такий голос і говірку. Слова народжувалися в них у самісінькому горлі, а речення співучі, але небагатослівні, й зривалися вони з кінчиків їхніх уст.

— Генрі вельми добродушний чоловік, коли погодився відірватися від своєї лабораторії. Люба Мергріто, його час такий цінний для країни. Я справжнісінька антипатріотка, заважаю йому працювати. Мені здається, що забрала його в самісінького Вашінгтона, Лінкольна, Сполучених Штатів Америки.

Грейса усміхнулася, повільно опустила вії, довгими пальцями, на яких переливався барвами один-єдиний діамант, схопилася за важіль зміни швидкостей, що стирчав із днища автомобіля й своїм наконечником торкався лівого стегна Севілли.

— Як ви думаєте, чи не краще було б, якби ваше авто мало звичайнісіньке автоматичне перемикання швидкостей, як у «бюїка»? — запитав Севілла й зразу ж замовк. Він сидів в оточенні оголених рук і в пахощах коштовних парфумів. Ця тіснота непокоїла, навіть гнівила його. «Ну й крихітне авто! За останнім словом незручностей. Навіть нема куди подіти ноги», — мислив він. Ось уже цілий місяць вона замилює йому очі, Севілла так і не домігся від не| чогось, навіть поцілунку. «О милий Генрі, все ж таки ми не; фліртуватимемо. Це так брутально. То буде все або ж нічого. Дайте мені змогу вирішити», — завжди мовила вона поволі опускала повіки і ховала багатообіцяючі очі. Однак зараз вона лише тендітний, холодний і недоступний манекен, достоту такий, якого можна бачити за склом у вітрині..

— Люба Мергріто, — озвалася Грейса, — прошу вас, не запитуйте Генрі про його дельфінів, вони — його