Читати книгу - "Король Гризлі"

Барибал замахнувся удруге, Тор відхилився убік, і замість нього перепало Мускві.

Від удару п’ятою ведмежа, наче камінь з рогатки, відскочило на добрих двадцять футів. Воно було оглушене, хоча, на щастя, обійшлося без травми.

У ту ж мить Тор відпустив горлянку супротивника і трохи відступив набік. Той спливав кров’ю. Спина, груди і шия — все було заюшене, шкура звисала з нього клаптями. Він спробував підвестися — і Тор знову напосівся на нього.

Залишалося добити суперника. Величезні щелепи з розмаху уп’ялися у перенісся барибала. Сухо хруснула кістка — і двобій закінчився. Барибал сконав. Тор, не знаючи, що суперник вже мертвий, скористався нагодою й пустив у хід свої гострющі, мов кинджали, кігті задніх лап. І ще хвилин десять, не менше, люто шарпав тушу мертвого ведмедя.

Коли ж нарешті він угамувався, на місце бою було страшно дивитися. По червоній від крові землі неначе хтось пройшовся плугом. Усюди виднілися клапті чорної шкури та кусні видертого м’яса. А сам переможений перетворився на безладну купу хутра, м’яса та кісток.

А за дві милі звідси, пополотнівши і схвильовано затамувавши подих, повклякали на схилі гори Брюс і Ленгдон з підзорною трубою та біноклем. Вони уважно стежили за битвою двох велетів. Третій учасник цієї баталії, Мусква, був надто малий, щоб упасти в око з такої далекої відстані. Коли вже Тор, засапаний і закривавлений, звівся над своїм мертвим суперником, Ленгдон опустив бінокль і мимоволі вигукнув:

— Боже ж ти мій!

Брюс схопився на ноги.

— Ходімо! — крикнув він. — Чорний уже сконав! Якщо поквапимося, гризлі буде наш!

А внизу, на галявині, Мусква підбіг до Тора, тримаючи в зубах клапоть ще теплої чорної шкури, і Тор нахилив закривавлену голову та пройшовся яскраво-червоним язиком по Мусквиній мордочці. Що не кажи, а рудоморде ведмежа проявило бійцівський характер, і гризлі це, напевне, оцінив.

о закінченні двобою ані гризлі, ані ведмежа навіть не підійшли до туші карибу. Торові просто було не до їжі, а Мусква був настільки збуджений, так тремтів усім тілом, що навряд чи спромігся б з’їсти бодай шматочок м’яса. Він і далі шматував клапоть чорної шкури і по-малечому гарчав. Могло здатися, що ведмежа завершує справу, яку розпочав Тор.

Гризлі довгенько стояв, схиливши величезну голову, і кров калюжками збиралася навколо нього. Він не ворушився, озираючи долину перед собою. Стояла безвітряна погода. Точніше, вітер був, але такий слабкий, що годі було й зрозуміти, з якого боку він дме. В ущелині легіт завмирав цілковито, а там, де вище, на вершинах, перевалах, дужчав. Подеколи його слабенькі пориви ринули донизу, легкокрилим, безшумним подихом неслися долиною, ледь-ледь похитуючи вершини ялин та бальзамів.

Тор уже збирався рушати на схід, коли з гір у долину злетів черговий подих вітерцю. Він приніс із собою запах людини — нехай слабкий і ледь відчутний, проте від цього не менш страшний.

Тор грізно загарчав, і від хвилинної апатії не залишилося й сліду. Розслаблені м’язи знову напружилися, стали твердими. Він звів голову й нюхнув повітря.

Мусква облишив марне порання з клаптем шкури і теж принюхався. У повітрі вчувався теплий запах людини: Брюс із Ленгдоном пересувалися бігцем, це означало, що вони упріли, а запах людського поту завжди густий і сильний. Тор, зачувши цей дух, знову розлютився. Уже вдруге цей запах долинав саме тоді, коли він був поранений і з тіла юшила кров. Тепер у його уяві людський дух намертво поєднався з болючими ранами й діяв на нього з подвійною силою. Тор обернувся до понівеченої туші барибала і глухо загарчав. Тоді зиркнув туди, звідки вітер приніс людський запах, і грізно заревів. Йому не хотілося втікати з цього місця. І якби в цю хвилину Брюс із Ленгдоном опинилися перед ним, він, не лякаючись мисливських куль, без вагань вилив би на них усю свою смертельну лють, через яку ведмеді гризлі дістали свою видову назву.

Та легіт ущух, і в долині знову запанувала мирна тиша. Дзюркотів струмок, висвистували ховрахи на скелях, а трохи далі, на зеленому плато, зчинили гармидер куріпки, білокрилими зграями піднімаючись над землею. Ця ідилія подіяла на Тора так, як діє на розгнівану людину лагідний доторк дружньої руки. Ще хвилин п’ять він гарчав, шаленіючи, шукаючи в повітрі людський дух, та що запаху не було, то лють його помалу вщухла, він врешті-решт розвернувся й повагом спустився у виярок, яким прийшов сюди. Мусква невідступно дріботів за ним.

Не видимі з рівнини, вони підіймалися виярком догори, ступаючи по кам’янисто-сланцевому дну. Рани, завдані барибалом, на відміну від ран кульових, перестали кривавити майже одразу після сутички, і якщо після зустрічі з Брюсом та Ленгдоном за ним стелився червоний слід, то тепер і знаку не було. Коли Тор із Мусквою здолали півшляху до гірського підніжжя, почалися кам’яні розсипища. Тепер вистежити ведмедів, ідучи за ними, стало важче.

Біля ямки з талою водою, що стікала сюди з вершин, вони ненадовго затрималися і, втамувавши спрагу, рушили далі. Тор не зупинявся доти, поки не дійшов до тераси, на якій вони провели ніч.

На цей раз Мусква з честю здійснив перехід. Ведмежа анітрохи не втомилося. Два дні, проведені без матері, до невпізнання змінили рудоморде ведмежа. Воно було уже не таке пухнасте й кругле, як спочатку, зате набагато сильніше й міцніше. Тісне спілкування з дорослим ведмедем не минуло даром: воно швидко перетворювалося з крихітного ведмежати хай на малого, але справжнього ведмедя.

Тор уже не раз бував на цій гірській терасі. Він прямував до неї, точно знаючи, куди й чого йде. Його шлях вів усе вище й вище, поки врешті не уткнувся у прямовисну кам’яну стіну. По власних слідах Тор дістався до глибокої ущелини, заледве ширшої за нього, і пройшовши її, опинився на краю схилу, крутішого за який Мускві ще не доводилося бачити. Він нагадував велетенський кар’єр, який врізався