read-books.club » Сучасна проза » Сюрпризи долі 📚 - Українською

Читати книгу - "Сюрпризи долі"

191
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сюрпризи долі" автора Єва Гата. Жанр книги: Сучасна проза / Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 101
Перейти на сторінку:
сиріток, кому вони будуть потрібні?

Вона уявляла, як її знайдуть мертвою в готельному номері. Підніметься страшенний галас, потім сповістять чоловіка і батьків про її смерть. Це завдасть усім стільки мороки! Тіло перевезуть на Батьківщину і поховають на старому цвинтарі. Кому від цього стане гірше? Жану? Може, трішки гризтиме сумління, але недовго. Він пояснить, що, швидше за все, сталося збурення нервової системи від перевтоми, яке переросло в порушення психіки. Її батьки можуть не пережити втрати. Жорж дуже швидко одружиться з молоденькою журналісткою. А та, щоб повністю ним заволодіти, народить йому дитину. І тоді їхні хлопчики залишаться круглими сиротами при живому батькові. Хто дбатиме про них? Від таких думок їй хотілося весь час плакати. Чого такі думки лізуть у голову? Адже самогубство — гріх. Тільки б спинити потік страшних спогадів. Як вибратися з нього?

Яке жахливе випробування випало їй — прожити тут самотньо аж три дні. Хоча б утриматися і не наробити дурниць! Єдине спасіння — дочекатися автобуса з Лурда, і тоді в гурті легше існувати. Треба прискорити час. Вона щохвилини поглядала на годинник у надії, що стрілки хоч трохи просунуться вперед. Але ж час — живе злісне сотворіння — любить робити все навпаки. Коли прагнеш його пришвидшити — тягнеться довго, наче насміхається.

Олена не мала жодного бажання виходити на вулицю і, тим більше, оглядати пам’ятки архітектури. Куди поділася давня нездійсненна мрія потрапити в Париж. Раптом пригадала свої слова: «Я мрію про подорожі й про нові враження». Виявляється, мрії збуваються, та, на жаль, тоді, коли їх уже не потребують. Дивно, все, що бажала, — отримала: є подорож і є враження.

«Що посієш, те й пожнеш», — пригадалися слова Жана. Треба замовляти лише щасливі враження, ось де вкралася помилка!

— Перестань канючити. Встань і йди на вулицю, — почула поштовх зсередини.

— Не можу, хочеться спати і забутися, я нікому не потрібна, — мимрили уста.

— Стань потрібною собі, тоді станеш потрібною усім, — наполягав внутрішній голос.

Ця думка перемкнула увагу. Звідки взялася? Хто її промовив, може, Жан тоді давно? Олена не могла згадати, вона це вже колись чула.

На вулиці світило лагідне серпневе сонечко, хоча спеки не було. Олена спускалася вниз вуличкою Le Brun до проспекту Марсель, міцно тримаючи в руках план Парижа, який узяла в холі готелю. Центр міста майже поряд. Треба перейти на інший бік проспекта і потім вузенькими провулками вийти прямісінько до Сени.

Олена занурилась у гомін столиці. Навколо вешталася незліченна кількість туристів з мапами. Усі кудись поспішали, наче боялися втратити щось надзвичайно важливе. Ще один скрут, і перед нею виринула в повній красі ріка з безліччю мостів, оспіваних ліпшими митцями світу. Неподалік виднілися прямокутні вежі Нотр-Дам де Парі — собору, про який довідалася ще в школі з безсмертного роману Гюго. А зараз, у цю мить він запрошував зайти всередину і насолодитися знаменитими вітражами.

Жінка сіла на лаву перед вівтарем, і раптом залунала музика. Звучав орган. Що нагадувала ця дивна мелодія? Щось дуже знайоме лягало нестерпною тугою на серці. Вона слухала музику, мов зачарована. Неодмінно треба згадати, звідки її знає?

Музика в соборі не давала спокою. Олена вийшла на вулицю і раптом усе згадала. Це ж інтермецо з «Сільської честі».

— Як я не здогадалася, я ж тепер Сантуца, яка йде трагічною дорогою до церкви. Я така сама жертва кохання.

Олена бездумно плелася вздовж Сени до Лувру, а в вухах беззупину лунало інтермецо. Їй хотілося заглушити мелодію, вона затуляла вуха руками, та звучання пробивалося через долоні, виривалось назовні, наповнюючи звуками повітря.

— Я не хочу тебе чути, — скрикнула Олена так голосно, що перехожі озирнулися.

— Вибачте, я божеволію…

Праворуч з’явилися стіни Лувру. А ось і відчинена брама, через яку можна потрапити в перше подвір’я палацу. Якщо стати посередині, то через наступну браму можна побачити фонтан, а за ним — скляну піраміду, новітній символ Лувру.

Олена сіла на кам’яну лаву, вирубану в стіні. Страшенно мучила спрага. Раптом перед нею з’явився чорношкірий хлопчик з повним відром охолоджених пляшок з водою.

— Бажання збуваються, — ще раз повторила знайому сентенцію.

Вона поглянула на годинник і радісно відзначила, що вже добігає п’ята. Отже, час зрушився з місця. І тут їй пригадалися слова Пантелія, що той закінчує роботу о шостій, і за бажання вони можуть зустрітися біля входу в Будинок інвалідів. Де його шукати? На щастя, у торбинці лежав план міста. Виявилося, що це недалеко. Треба лишень знову вийти до ріки і пройти вздовж неї шмат шляху.

Олена поквапилася, їй неодмінно треба з кимсь поговорити, самотність остогидла як гірка редька, та й, зрештою, ставала небезпечною. Вона минала розкішні будівлі, кожна з яких нагадувала палац. А ось здалеку завиднівся славнозвісний Будинок інвалідів, витвір мистецтва не може нікого залишити байдужим. Вона зайшла в подвір’я, знайшла церкву і стала терпляче чекати.

— А якщо він не з’явиться? — спазматично пульсувала думка. — Що робити далі? — Повертатися в готель — боязко, там її душили небезпечні думи.

— Господи, змилуйся, нехай він прийде!

Побоювання були марними, оскільки рівно п’ять по шостій з якихось потаємних дверей виринула постать у білому комбінезоні й попрямувала просто до неї. Так, це Пантелій! Яке щастя, що хоч він виявився слівним чоловіком і не обдурив.

— Привіт, як ти тут? Уже багато побачила?

— Як добре, що ти прийшов, — радісно зустріла його Олена, — я і не зауважила, як ми перейшли на ти.

— Бачу, у тебе вже ліпший настрій, ніж учора. Почекай на мене хвилин десять, я переодягнуся і тоді підемо їсти. Якщо хочеш, ходи зі мною. Там, правда, стороннім вхід заборонено, але спробую тебе провести.

— Не залишай мене, — жалібно простогнала Олена.

Вони пройшли через вузький прохід і опинилися

1 ... 20 21 22 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сюрпризи долі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сюрпризи долі"