Читати книгу - "Сюрпризи долі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я не маю жодного бажання щось розповідати, — змучено відповіла Олена.
— Настане новий день, і ви подивитеся на світ іншими очима.
— А що робити зі стражданням? Невже воно може зникнути, не залишивши сліду?
— Отже, ви страждаєте. Як я не зрозумів цього відразу?
— А ще кажете, що є добрим фізіономістом.
— Я можу легко відрізнити добрі емоції від поганих, але для того, щоб точніше їх визначити, треба мати більше інформації.
— Ви не відповіли на моє запитання щодо страждань.
— Я готовий відповісти на будь-яке ваше запитання. Так от, спробуйте повірити, що в світі стаються неочікувані події, про які не можемо знати, доки в них не зануримося. Інколи здається, що на нас звалилося брилою чорне горе, та з часом виявляється все навпаки. Ми навіть стаємо вдячними долі, яка повернула життя саме так, а не інакше. В стражданнях душа загартовується.
— З ваших слів я повинна бути вдячна за страждання?
— Зараз вам цього ще не видно, справжній результат виявляється пізніше. Усі події, які з нами трапляються, є найліпшими для нас.
— Мені б дуже хотілося в це вірити, та наразі чомусь хочеться померти.
— Не говоріть дурниць, ліпше я вам покладу салат з крабів.
— Хіба можна їжею затамувати біль?
— Скажу по правді — можна.
— Як?
— Усе залежить від уяви.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось, наприклад, уявіть собі, що ви завжди голодували, а про такий дивний салат з крабів навіть не могли мріяти. І от, нарешті, вам випала така нагода, яка трапляється лише раз у вічність. Хіба це не щастя? Просто треба бути вдячним за все, що нам дається в цю мить.
— Нехай тут ви маєте рацію, та щодо страждань мені важко погодитися.
— Усе відносне, на кожне страждання завжди знайдеться ще більше. Дякуйте за все, що вам дарує доля, і тоді перед вами відчиняться двері.
Їхню бесіду перервав Жан. Він підійшов до Олени і тихо шепнув на вухо.
— Від завтра я замовив тобі готель на три ночі. Я за все заплатив, уранці поясню.
— Шановні пані та панове, ми ще не чули привітань з нагоди уродин з уст нашої прекрасної гості. Пані Олено, побажайте щось моєму другові, — оголосив наступний тост Пантелій.
— Почекайте хвилину. Я зараз повернуся.
Перемагаючи себе, Олена встала з-за столу, піднялася на другий поверх, дістала з сумки подарунок. Поруч лежала повість «Життя в тіні». Які страшні зміни відбулися за якихось кілька годин. Те, що давало натхнення, обернулося отруйним жалом. Ні, тепер немає сенсу дарувати одкровення душі, більше це йому не належить, а залишиться з нею назавжди. Олена повернулася зі згортком у руці.
— Дорогий Жане, ти маєш усе. Я довго думала, що б тобі такого подарувати і все ж таки знайшла те, що може прикрасити твій дім. Отож, нехай ці два світила завжди щедро обдаровують твою душу своїми променями, а музика її звеселяє.
Більше вона нічого не могла побажати, бо сльози непрохано полилися з очей.
— Вибачте, я перевтомилася, мушу вас покинути.
Олена швидко встала, піднялася до себе в кімнату і замкнулась на ключ. А тепер можна дати волю сльозам.
— Це сон чи дійсність? — запитувала себе. — Чому світ такий жорстокий до мене?
Вона знову і знову переживала кожну хвилину нинішнього дня і ще більше роз’ятрювала рану.
Ранок не приніс заспокоєння. Пригадалися події минулого дня, і біль відновився. Треба чимшвидше зібратися і покинути цей ненависний будинок, який ще донедавна був її недосяжною мрією.
Після сніданку Жан відвіз Олену до зупинки RER власним авто. Всю дорогу їхали мовчки, аж доки не зупинилися біля потрібної будівлі.
— Далі тобі доведеться їхати самій. Ми майже ніколи не їздимо в Париж через страшні корки. Доїдеш до зупинки Gar de Lion, потім перейдеш на інший бік Сени через міст Аустерліц до вокзалу Gar de Austerlic, піднімешся вулицею трохи вгору і вийдеш до проспекту Марсель. Третя вуличка ліворуч називається Lе Brun. На ній є маленький готель з такою ж назвою «Lе Brun». Там я винайняв для тебе кімнату. Готель не першого класу, однак усе необхідне матимеш, сніданок входить у вартість оплати. Ось, я тобі намалював план. Якщо загубишся, то кожен перехожий тобі допоможе.
Олена взяла в руки клаптик паперу. Це кінець. Запала тиша.
— Вибачай, коли що не так, — перервав мовчанку Жан.
— Немає за що вибачатися, це ти вибач, я нафантазувала зайвого.
Олена швидко вийшла з авто і попрямувала до зупинки RER. За сорок п’ять хвилин оголосили станцію Gar de Lion. Дорога виявилась недалека і за десять хвилин вона дійшла до початку проспекту Марсель, а тут, за планом, рукою подати до готелю.
Приємний чоловік на рецепції галантно вклонився новій відвідувачці, переглянув якісь папери й за кілька хвилин Олена тримала в руках ключ від номера.
Кімната була невеликою і тьмяною з важким повітрям. Посередині стояло велике ліжко, під стіною — шафа і стіл. Праворуч від входу — двері до лазнички.
— От ти і в Парижі, збулася твоя мрія, — гірко посміхнулася Олена.
Їй хотілося спати.
— От якби заснути і не прокидатися три дні. А далі як жити? Ні, ліпше заснути назавжди, ніж постійно пригадувати ці жахливі хвилини.
Багато є способів піти в небуття, про них усі говорять пошепки. Найпростіший — снодійні таблетки. Заснеш собі, і прощавайте усі. І тут пригадала синів. Що станеться з ними? Хто доглядатиме
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сюрпризи долі», після закриття браузера.