Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Азії та Латинської Америки прикрашали вітальню, бібліотеку і кабінет банкіра. Завдяки постійній присутності цих дивовижних витворів людської фантазії Ален і мислив, і сприймав світ інакше, ніж інші. Він нерідко проводив свою відпустку на острові Маврикій, що неподалік Мадагаскару, і там перебував у стані, схожому на медитацію. Але цього року плани докорінно змінилися: було вирішено, що у вересні Ален з Анею відвідають Україну.

Поки що ж не варто було робити різких рухів. Наближалася заповітна днина, коли прізвище Рекара могло з’явитись у списку претендентів на посаду голови Інвестиційного банку, і це сьогодні було для чоловіка першочерговим питанням. Алену залишалося обережно, «між крапельками», подолати шлях до призначення. У разі перемоги він мав би нагоду перевірити свої наукові гіпотези на практиці. Чудовим полігоном для них була б спрагла до інвестицій Східна Європа. Щоправда, свої ідеї Рекар не поспішав оприлюднювати, тому що вони не відповідали позиції керівництва банку.

VII

Депресія накочувалася на Сильвіо під завісу зими. Він навіть знав точний час, коли хмари почнуть ніби змикатися над ним, а небеса — навіювати йому мотиви з «Реквієму» Моцарта. Це завжди траплялося з ним у другу декаду лютого, яка супроводжувалася мрякою, авітамінозом і нападами застарілого артриту. Фізична оболонка сеньйора Конті руйнувалася швидше, ніж старілася його душа. Він прагнув щастя і веселощів, запашних квітів і поцілунків, але родичі й близькі дивилися на нього з осторогою і осудом: мовляв, ти ще дихаєш, старий казаново? Але ж він кохав лише одну белла донну. Щодня, сидячи на терасі свого будинку, Конті милувався великим фотопортретом Ані. Дивився і запитував себе: «Що міг би я додати до цього, якби був самим Господом? Нічого!»

Сильвіо, повернувшись з Парижа, виявив чималу дірку у своєму бюджеті. Тому жив у Неаполі самотньо і скромно, беріг кошти для наступної поїздки до Франції або України, це вже як вийде. Аня майже відразу перестала відповідати на його дзвінки і змінила номер свого мобільника. Звиклий до її витівок Конті не впадав у відчай: він обривав телефони Марка Рекара, Аниної матері й навіть тітки Віри з Києва, намагаючись відновити зв’язок із молодою красунею. Паризький друг повідомив невтішну новину: його подруга змінила квартиру, а потім без жодних пояснень звільнилася з роботи. Шура вмовляла італійця облишити дочку в спокої. Мовляв, вона заміжня жінка, там — сім’я.

Але обманути італійця було неможливо. Коли для бесід залишилася тільки київська родичка, він почав дзвонити їй щомісяця. Але Віра його погано розуміла. До цих розмов синьйор Конті залучив перекладача. Анина тітка, у свою чергу, намагалася вирости в очах Сильвіо. Зачувши довгий міжміський телефонний дзвінок, вона кричала в трубку:

— Пронто!

При цьому вони обоє починали сміятися — він у своєму Неаполі, вона — у Києві.

Але новин про Аню не було.

На початку березня синьйор Конті без будь-яких попереджень вилетів до української столиці. Звідти він зателефонував до Умані і повідомив, що вже сідає в міжміський автобус. У старого теплилася надія якимось дивом натрапити на слід белла донни. Маршрутка вмить домчала до місця призначення, але вдома Сильвіо побачив лише Шуру з малечею. На кухні смажились улюблені дідові налисники. Анжела і Камілла повторювали урок із французької. Розуміли вони й італійську, щоправда, не так добре, як того хотілося синьйору з Неаполя, який закидав їх подарунками.

Шурин холодильник був майже порожній. Зранку Сильвіо вирушив за харчами. Так повторювалося майже щодня. Для італійського гостя було душевною розрадою тинятися між торговельними рядами, спостерігаючи за простими людьми. На місцевому ринку вистачало видовищ. Тут усе було зрозуміло без слів. Бідність уманського люду впадала у вічі. Найбільше Сильвіо жалів пенсіонерів, які приходили на базар з усіляким убогим крамом, сподіваючись заробити хоч якусь копійчину.

Неаполітанець уподобав собі нехитрий товар, виставлений на простій рогіжці, — п’ятірко великих цибулин, десяток червоних яблук і пару морквин. Не встиг синьйор Конті помилуватися цим живим натюрмортом і прицінитись, як до продавчинь причепився «карабінер». Італієць спостерігав за ними, стоячи неподалік, але при всьому бажанні він не міг заступитися за старих синьйор. Вочевидь суперечка виникла через якусь формальність. Представник влади оштрафував жінок і почвалав собі геть, а Сильвіо, навпаки, підійшов до прилавка й придбав цілий пакунок городини та фруктів. Шкірка на яблуках була поточена червою, але на смак вони були набагато кращі, ніж ті, що продавалися в універсамі.

Сильвіо знав, що мати власний бізнес і водночас перебувати в злагоді з владою непросто.

Якось, простуючи до ринку, занурений у думки Сильвіо послизнувся і впав на підмерзлий тротуар. Перехожі допомогли старому зіп’ястися на ноги, проте він застогнав і схопився за мобільний телефон. За кілька хвилин Шура була поруч. У лікарні пацієнту вправили вивих і призначили зігріваючу мазь на забите місце. Діставшись із Сильвіо додому, Шура викликала доктора, до якого зверталася по-простому — «Святослав». Він оглянув хворого і висловив припущення, що в Конті стався мікроінсульт, а падіння на тротуар було його наслідком. Тепер італійця очікував постільний режим і спокій — те, чого він бажав менше, ніж будь-що, коли перебував в Аниному будинку.

— Дідусю, випий соку! — догоджали йому дівчатка.

І так повинно було тривати ще два тижні. На Сильвіо насувалася шахівниця дня і ночі без жодних утіх. Цими днями у спальні він сповна відчув, що то воно таке — сумна чарівність речей, яких торкалися руки коханої. Розчулений і безсилий, старий пускав сльозу і думав, коли ж над ним зглянуться Господь і його белла донна. Шура вперто уникала розмови про Аню, а на телефонні дзвінки дочки відповідала, попередньо зачинившись у сусідній кімнаті.

Хворий шукав, чим себе розважити. Книжки, навіть якби вони потрапили йому до рук і були написані італійською, навряд чи втішили би синьйора Конті. Він давно перестав шукати в них ключі від щастя. У художніх творах естетство і гра розуму брали гору над аналізом реального життя, тоді як Сильвіо з віком чимдалі більше цінував у книгах тверезі оцінки сучасних подій. Тому старий віддавав перевагу пресі. Але політика все більше розчаровувала його. Синьйор Конті схвалював урядові заходи, спрямовані на зменшення бідності у країні, тим паче що в цій сфері відбувся прогрес. Проте, як і раніше, бичем Італії залишалися корупція і зв’язки політиків з мафією. А взагалі-то гість волів би забути про все і думати тільки про белла донну. Вона єдина ніколи його не кривдила, навіть коли зраджувала.

Старий лежав на дивані із заплющеними очима і намагався думати тільки про Аню.