Читати книгу - "Чорний альбатрос"

вільне плем’я. Люди гір жили осібно й ніколи не спускалися на рівнину. Гори давали їм усе: дах, їжу й одяг для тіла, красу, волю й натхнення для душі. Щоранку вони промовляли молитву за те, що їм даровано новий чудесний день. І воістину, кожен день був для них прекрасним. Люди вміли радіти. Стан щастя був для них таким же природним, як уміння дихати.

Тому, хто вміє знаходити радість навіть у малому, дарується велике. У горах забило чудодійне джерело. Його вода лікувала тілесні рани. Люди гір славили богів за цей чудесний дарунок. Тепер вони жили, не знаючи хвороб, і кожен сам вирішував, коли йти в інший світ.

Але одного разу спокійному життю настав кінець. Усе почалося з того, що мисливці знайшли в горах чужоземця. Прибулець в Орлиних горах був дивиною. Тільки горці та гірські козли наважувалися бродити по небезпечних стежках. Ніхто не знав, як незнайомець опинився в цих диких місцях. Він був настільки виснажений, що життя в ньому ледь жевріло. Якби його не підібрали, він би загинув.

Мисливці принесли чужинця в плем'я. Люди гір прийняли його, як рідного. Цілюща вода швидко підняла його. Чужоземець назвався Ратмиром, але ні словом не обмовився про те, хто він і від кого ховався в горах. Люди не лізли до нього із запитаннями. Вони вважали, що кожен сам вільно вирішує, ділитися своїми таємницями чи зберігати їх при собі. Ратмир почав жити в племені.

Не можна сказати, що йому подобалося таке життя. Він не бачив краси й не вмів радіти малому. Йому не вистачало зручностей і розкоші. Життя горців здавалася йому вбогим. Але вибору в нього не було. Шлях на рівнину для нього був закритий.

Якось один із мисливців зламав ногу. Ратмир думав, що бідолаха одужуватиме не менше ніж місяць. Як же він здивувався, коли в той самий вечір мисливець стрибав стежками, ніби нічого й не трапилося. Чужоземець поцікавився, у чому причина настільки швидкого зцілення, і нехитрі горці розповіли йому про чудесне джерело.

Відтоді думка про джерело не йшла Ратмирові з голови. Він відразу ж зметикував, як перетворити воду на золото. Це був його шанс повернутися додому не жалюгідним вигнанцем, а багатою й шанованою людиною. Потроху план визрів.

Настав день, коли Ратмир оголосив, що збирається спуститися на рівнину. Його не втримували. Жителі Орлиних гір цінували волю. Ніхто й не здогадувався, що чужинець замислив лихе. На прощання йому подарували флягу з живою водою і з честю провели, щоб він не заблукав на гірських стежинках.

Горці могли про це не турбуватися. Живучи в племені, Ратмир не витрачав часу даремно. Він вивчив усі шляхи і стежки й міг дістатися до джерела із зав'язаними очима. Він був упевнений, що скорити жменьку наївних горців буде неважко. Плем'я було нечисленним. До того ж горці навіть гадки не мали, щоб воювати проти людей і вбивати собі подібних.

Ратмир сподівався з ними домовитися. Прикро, якщо вони опиратимуться. Йому б не хотілося їх перебити. Все-таки він був зобов'язаний їм життям. Але на кону стояло золото. Багато золота. Настільки багато, що совість майже нічого не важила на чаші терезів. Ратмир зібрав зграю відчайдушних шибеників. Притягнуті дзенькотом монет, вони вирушили в гори.

Ратмир знав, що довірливі горці не охороняють свою святиню. Головне, щоб банду не перехопили по дорозі. Вдача супроводжувала негідників. Вони змогли пробратися до джерела непомітно. Ратмир радів. Тепер, коли горці виявилися відрізаними від цілющої води, вибір у них був невеликим: загинути або здатися.

Із нагоди швидкої перемоги, шибеники влаштували п'яну гулянку.

У цей час неподалік трапилося проходити мисливцеві Кіру. Притягнутий шумом і голосами, він завернув до джерела й побачив незнайомців. Серед них був Ратмир.

— Вітаю тебе, Ратмире. Радий, що ти повернувся. Хто ці люди? — запитав Кір.

— Мої друзі.

— Скажи їм, що це джерело священне. Його не можна опоганювати, — суворо мовив Кір.

— Заспокойся. Люди втомилися після довгого переходу. Їм треба трохи розслабитися. А вам доведеться звикнути до того, що благами треба ділитися, — сказав Ратмир.

— Я тебе не розумію.

— А що тут незрозумілого? Здавайтеся або всім вам гаплик, — устряв у розмову червонопикий бандит і виразно провів тильною стороною долоні по горлу.

— Людина не вбиває людину, — захитав головою Кір.

— А аборигена запросто, — загиготів червонопикий.

— Що він таке каже? — звернувся Кір до Ратмира.

— Може, він грубо висловився, але по суті правильно. Джерело тепер наше. Вам доведеться підкоритися.

— Ти погана людина, — мовив Кір, стиснувши кулаки.

— Зате багата. А багаті, знаєш, поганими не бувають. Правильно я кажу? — звернувся Ратмир до банди.

Усі його злагоджено підтримали.

— Ти жебрак духом. Ми не скоримося тобі,— гордівливо процидів Кір.

— Та що з ним панькатися? Давай покажемо йому, що ми не жартуємо, — запропонував червонопикий і, не кидаючи слів на вітер, метнув у Кіра ніж.

Клинок потрапив під ребра. Кір ошелешено дивився, як у нього по сорочці розповзається червона пляма. Він досі не розумів, як людина може підняти руку на людину. Мисливець ступнув до джерела, але двоє бандитів перепинили йому дорогу.

Ратмир не хотів, щоб переговори з горцями починалися із кровопролиття, але з іншого боку, тільки так можна було переконати упертюхів здатися.

— Вільне життя скінчилося, — сказав він. — Щоб ви зрозуміли, що ми не жартуємо, іди до своїх і розповіси