Читати книгу - "Томасина"

І місіс Мак-Кензі відвела Мері-Pya разом зі мною до сусіднього дому, і щойно ми туди зайшли, як у ніс мені вдарив той самий медикаментозний запах, яким був просякнутий містер Мак-Дьюї. Від того смороду мені стало так зле, що годі й передати. Все-все — приймальня, люди, пси, коти — хиталося переді мною, мов на хвилях, усе пливло перед очима, наче я дивилася на світ крізь розбурхані води Лох-Фіну. Але мені було так зле, що я вже не зважала ні на собак, ні на котів, ні на людей. Мері-Pya сіла на стілець, а місіс Мак-Кензі швиденько пояснила Віллі Бенноку, що сталось. Я чула, як Віллі каже їй, що лікар ще не повернувся з ранкового об’їзду, та коли він приїде, Віллі все йому скаже, тож Мері-Руа краще почекати тут.

Віллі Беннок сказав, що не стане оглядати мене сам, бо як він це зробить, лікар Мак-Дьюї висмикне йому останні пасма. Мері-Руа прийняла цю звістку напрочуд спокійно: серед усіх людей, які мали стосунок до зцілення тварин, містер Мак-Дьюї був для неї найбільшим авторитетом (кому ж, як не йому, відомий спосіб вилікувати Томасину, якщо такий спосіб існує). Я також піднеслася духом: Віллі Беннок мені завжди подобався, і якби я мусила довірити йому своє життя, то я не вагалася б ані миті.

Ми сіли і стали чекати, і поки чекали, я то непритомніла, то забувалася сном. А може, так до нас приходить смерть? Чого не знаю, того не знаю, а повертаючись до тями, щоразу бачила, що лежу на колінах у Мері-Руа. Лавандовий запах її плаття перебивав дух лікарні, і я від цього навіть трохи муркотіла.

Напевне, я вам уже всі вуха пронявчала скаргами на те, що дівчинка всюди тягає мене за собою, немов стару ганчірну ляльку, що я перетворилася для неї на її приватну річ, що я живу в будинку чоловіка, який ненавидить мене і сам не викликає в мене жодних почуттів, крім неприязні. Та дивна річ: тепер, коли прийшла пора покинути і її, і його, мені не хочеться їх покидати!

Адже померти означає покинути всіх людей і всі речі, які вам подобаються. Це перехід зі світла в пітьму, із веселощів та ігор, із розмаїття смаків і запахів, із шуму голосів та всього, що тобі приємно, словом, із цього світу — до безмовного, нескінченного сну.

Не сидіти мені більше під золотавим сонечком, не вилизувати спинку рівними ритмічними рухами язичка, від яких аж дрож біжить тілом; не блукати високими та густими, заквітчаними луговими травами; не зноситися над землею у стрибку за коником, метеликом чи жуком-літуном; не крастися до мишачої нірки, розправивши антени вусиків і не зводячи з неї палючих очей, напруживши все своє тіло, ладне першої-ліпшої миті припасти до землі — і блискавично скочити вперед. Прощавай, приємний напівсон біля каміна, коли надворі барабанить дощ або ж безмовно опускається на землю білий сніг, а ти через дрімоту чуєш по-хатньому заспокійливі рухи людей у будинку, їхні зітхання, шелестіння газет, тонке дзенькання в’язальних спиць і їхні голоси. Прощавай, котяча миско з таким смачненьким теплим молоком; прощавай, моє блюдце з кашею та риб’ячими тельбухами; прощавай, милий затишок людських колін; прощавайте, ноги, в які можна тертися; прощавайте, долоні та лагідні пальці, які завжди чухають там, де найбільше свербить; прощавай, сон у шафі й комоді, на стосах м’якенького одягу, де щедро струміє лавандовий запах!

Померти — це значить піти, покинути все назавжди і злитись воєдино з тими поколіннями, що жили до нас від початку часів, перетворитися на невловимий спогад у кістках та вусах прийдешніх поколінь.

Зараз я готова визнати: світ мій надто прекрасний, щоб його покидати. Зректися життя не так уже й просто. Чи мало нашого брата знавало тяжкі часи, живучи у містах та містечках, потерпаючи від голоду, холоду й вогкості! Вони були биті, вони були гнані, проте день у день тягнули лямку, аби лише вціліти, не згинути! Як ми чіпляємося за життя навіть за таких обставин!.. Нам байдуже, що смерть привабливіша за злиденність тих котячих нетрів, у яких навіть гадки не мають про тепло від вогню, про родинні вогнища та людські пестощі.

А як не хотілося йти мені! Не дуже, знаєте, приємно ставати черговою ланкою у нескінченному тьмяному ланцюжку чужих спогадів.

Я ще жива — чи вже померла? Скидалося на те, що довкіл мене зчинився несусвітній шум і метушня, всі поспішали щось робити. Тоді я почула тваринне виття і подумала, що це прийшов Великий Шакал Анубіс, аби провести мене в останню путь. Та от я повернулася до тями і побачила кімнату, повну людей, які кричали та розмахували руками, і на мить мені навіть здалося, що я бачу синій кітель констебля Мак-Кваррі та велику руду бороду Мак-Дьюї, що теж махав руками і кричав.

Я враз розслабилася, заспокоїлася і подумала: «Ага! Тільки-но місто дізналося про мою недугу, як усі, включаючи й констебля, прибігли на поклін до цього Рудошерстого, просити його, щоб він урятував мене заради Мері-Pya та всіх небайдужих до мене».

І ще я подумала: «Ну от, тепер містер Мак-Дьюї просто не в змозі дати мені вмерти. Для цього я надто велике цабе. Він же душі не чує у своїй доньці, порошинки з неї здмухує, і якщо він бажає їй щастя, то просто зобов’язаний мене врятувати. Ну, все, Томасино, тепер ти можеш нічого не боятися. Ніхто не дасть, щоб з тобою щось сталося».

І знову я поринула в пітьму, та цього разу я її вже не боялася, бо мені було радісно. Загальне збурення, явно спричинене моєю пригодою, свідчило: місто шанує мене.

Дещо згодом — скільки часу минуло, не скажу, — я прокинулася на руках у Мері-Pya, але тепер усе було інакше. Я більше не впадала раз у раз у дрімоту, а а предмети навколо мене тепер були чіткі і не гойдалися. Недуга, зробивши