Читати книгу - "Непрохані"

кут, час це визнати. Рішення поїхати шукати Емі я прийняв о першій ночі, впевнивши себе, що їй буде приємно отримати назад свій телефон. На північному заході Тихоокеанського узбережжя Штатів сто-двісті кілометрів — не відстань. Та справа, звісно, була в іншому. Емі їздила у справах по шість-сім разів на рік, і ми мали стандартну процедуру на такі випадки. Ми щодня зв’язувалися і розмовляли, хай зовсім недовго. І… власне кажучи, вона просто не вселилася у свій звичний готель. Я мав тільки цей факт, і за білого дня він не здався мені таким уже значущим. Я відчув сором за те, що сюди приперся: внутрішній голос підказував, що я просто хотів утекти подалі від робочого столу.

Повернувшись у «Мало», я сів за столик біля великого вікна і вийняв з пакунку телефон Емі. Точно він — хоча вона змінила тему на екрані. Звичайний мобільник: дивна річ, Емі вчинила спротив корпоративному тиску і не погодилася на крутий «Блекбері», як у всіх. Я натиснув зелену кнопку. У вихідних дзвінках першим ішов мій номер, потім учорашній дзвінок таксиста, далі незнайомі мені номери й імена, і нарешті мій позавчорашній вхідний.

Я відкрив меню контактів і почав шукати номер офісу «Керрі, Крейн і Гарді» — скорочено «КС&Н» — у Сієтлі. Звісно, такого номеру там не було. Вона знала працівників офісу на ім’я, з кожною значущою особою була на «ти» і не потребувала дзвонити на ресепшен.

Індикатор заряду підморгнув, і телефон помер.

Зі свого мобільного я набрав довідку і отримав номер «КС&Н». Набрав. Бадьорий голос на тому кінці проспівав ці три літери. Я попросив зв’язати з кимось, хто працює з Емі Вейлен. Якийсь асистент, який знав графік Емі, допоміг би мені її знайти. Може, вона й сама там зараз в офісі. Тоді можна буде разом пообідати.

На тому кінці стало тихо, а потім я мав розмову з асистенткою, яка повідомила, що її начальник — такий собі Тодд — міг би мені допомогти, але наразі зайнятий. Але подзвонить мені, тільки-но звільниться, може, навіть трохи раніше.

Далі я набрав «Ред кеб» і запитав Георгі на прізвище Так-Одразу-Й-Не-Вимовиш. Він був вихідний, і диспетчер без особливої охоти пообіцяв переказати йому, щоб зв’язався зі мною, щойно буде на лінії. Відключаючись, я був абсолютно певний, що цього не буде.

Вийшовши з готелю, я пройшов до кав’ярні й сів на вулиці з великою чашкою міцної кави й цигаркою. Пішов дощ. Я чекав на дзвінок — бодай чийсь.

Об одинадцятій тридцять я вже змерз і почав дратуватися. Магія десяти баксів, що я вручив швейцарові у «Мало», розвіялася, і моя машина перед входом у готель знову перетворилася на проблему. Бюджетний бездоріжник Цимерманів не робив готелю доброї реклами. Я взагалі не уявляю, яке б місце він собою прикрасив. Професура на пенсії, вочевидь, чхати хотіла на бруд і подряпини, зате дуже полюбляла великі, яскраві антивоєнні наліпки на скло. Врешті до мене підійшов паркувальник, і я мусив прибратися разом з машиною.

Проїхавши квартал, я знайшов підземну парковку. Її покинув уже пішки і постояв хвилин десять, вивчаючи мапу ділової частини міста, яку добув у готелі. В ній були зазначені переважно крамниці та заклади харчування, тож агенцію я знайшов не одразу. Місце мене трохи здивувало — я очікував, що така організація має базуватися на трильйонному поверсі одного з бетонних левіафанів, що мене оточували, проте мапа вказувала на невеличку вуличку на околицях Пайк-Плейс.

Вказівник, на якому було написано «Паблік Маркет Центр», я знайшов за два чи три каньйоноподібні квартали, там ще спитав дорогу в газетяра. Він спрямував мене на вузьку вулицю, що огинала власне центр і різко звертала ліворуч. Ще один вказівник підтвердив, що це вуличка Пост-еллі. Виглядала ця Пост-еллі як ідеальна місцина для розвантажування фур з рибою і збуту наркотиків, але за кілька метрів раптом відкрився квартал у стилі ностальгійно-модернізованих дев’яностих — кошики з квітами, суші-ресторан, гастроном зі столиками, за якими відвідувачі їли салати. Скоро я побачив стриману вивіску, підвішену на дерев’яну балку, і зрозумів, що прийшов.

Заходячи в приміщення, я думав, як обіграти ситуацію. Наші з Емі професійні життя мало перетиналися. Її асистентку в Лос-Анджелесі я трохи знав — інколи доводилося спілкуватись, — але вона пішла у декрет незадовго до того, як Емі перевелася у Сієтл. Кілька імен її колег я сяк-так міг пригадати, і здається, про Тодда теж щось чув, але хто це — докладно не знав. Я думаю, в кожній рекламній агенції працює такий собі Тодд — за спеціальною тоддівською квотою. Телефоном усе було б простіше — я би вдав, що спокійненько сиджу у своїй глушині й шукаю Емі звідти, — але чекати на дзвінок просто не було вже сили.

Ресепшен вигляд мав ідеальний і, напевно, тут вклали силу грошей у те, щоб не було видно, як дорого обійшовся дизайн; вочевидь, це потурання специфічним смакам рекламників. Кожне крісло тут коштувало більше, ніж панянка за стійкою заробляла за місяць, проте вона тим, здається, не переймалася. Довготелеса, з великими очима і вся в чорному — і надзвичайно розумна, це було очевидно, — вона мала вигляд істоти, що посідає найкраще місце у найкращому зі світів і охоче поділиться радістю свого буття з кожним.

Я спитав про Тодда. Вона спитала, чи мені призначено.

— О ні,— знизав я плечима з найчарівнішим виглядом (принаймні спробував). — Я так, зазирнути на хвильку.

Панянка заясніла, ніби кращої відповіді й чекати не могла, і взялася за слухавку. Говорячи з людиною на тому кінці, вона кивала так енергійно, що я засумнівався — чи то я так вдало зайшов, чи вона трохи того.

Минуло п’ять хвилин, й інша, моторошно схожа на цю панянка з’явилася з-поза дверей матового скла в дальньому кінці кімнати. Поманила, і я рушив за нею через офісні краї. Ця панянка, вочевидь, жила в світі, що трохи поступався найкращому, тому ні осяйної