Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Добро, – сказав він. – Мені тут проблем усе одно не треба. Дай ключі. – Бо він віддав їх Генрі як запобіжний захід ще коли всівся в барі, шість годин і вісімнадцять пив тому.
– Ніт. – Генрі витер руки об шмат рушника й незворушно дивився на Г’ю.
– Ніт? Що значить, бляха, ніт?
– Значить, ти надто п’яний, щоб їздити. Я це знаю, а коли ти завтра зранку прокинешся, то й ти також знатимеш.
– Слухай, – терпляче продовжив Г’ю. – Коли я тобі дав ті срані ключі, то думав, що мене додому відвезуть. Боббі Дуґас казав, що заскочить на кілька пляшок. Я не винен, що той тупий урод не прийшов.
Генрі зітхнув.
– Мені шкода, що так сталося, але це не моя проблема. Мене можуть засудити, якщо ти когось стукнеш. Сумніваюся, що тобі до того є якесь діло, але мені є. Мушу прикривати свою жопу, мужик. У нашому світі ніхто, крім тебе самого, це не робитиме.
Г’ю відчув образу, жалість до себе самого і дивну зародкову жалюгідність, що здіймалася на поверхню розуму, ніби якась гидотна рідина, що витікає з давно похованої бочки з токсичними відходами. Він перевів погляд від ключів, що висіли за баром біля таблички «ЯК НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ШУКАЙ РОЗКЛАД РУХУ ПОЇЗДІВ», знову на Генрі. Тривога охопила його, коли він зрозумів, що от-от розплачеться.
Генрі глянув повз нього на кількох інших відвідувачів, що сиділи в барі.
– Ей! Із вас, штурпаків, хтось їде в бік Касл-Гіллу?
Чоловіки опустили погляди й нічого не відповіли. Один-двоє похрустіли кістками. Чарлі Фортін напоказ повільно посунув у бік чоловічої вбиральні. Ніхто не відповів.
– Бачиш? – сказав Г’ю. – Ну давай, Генрі, віддай ключі.
Повільно й упевнено Генрі похитав головою.
– Якщо хочеш іще хоч раз сюди зайти й випити, доведеться прогулятися.
– Ну й прогуляюся! – крикнув Г’ю. Його голос звучав наче в ображеної дитини на межі істерики.
Він почовгав залом, опустивши голову й щосили стиснувши кулаки. Чекав, що хтось засміється. Майже сподівався на це. Тоді він наведе тут порядок, і пішла та робота нахуй. Проте всі мовчали, окрім Ріби Макінтайр, яка щось там скиглила про Алабаму.
– Ключі зможеш забрати завтра! – гукнув йому в спину Генрі.
Г’ю не відповів. Доклавши немислимих зусиль, він стримався, щоб дорогою не пробити потертим жовтим робочим чоботом довбану «рок-олу» Генрі Бофорта. Тоді, не піднімаючи голови, він зник у темряві.
6
Тепер мряка перетворилася на реальну мжицю, і Г’ю припускав, що та перейде у звичний рясний дощ, доки він дійде додому. Така вже його фортуна. Він незворушно йшов уперед, ноги вже так сильно не запліталися (свіже повітря його трохи витверезило), очі невгавно бігали з боку в бік. Спокою на душі не було, а ще дуже хотілося, щоб на дорозі хтось трапився й нахамив йому. Навіть дещиця хамства згодилася б. Він ненароком згадав дітвака, що вчора вдень вискочив йому перед машиною, і похмуро замріявся, як би збив того шмаркача, розмазавши по вулиці. Це не була б його провина, у жодному разі. У його часи діти хоч дивилися, де йдуть.
Він пройшов повз вільну ділянку, де колись стояв «Емпоріум Ґалоріум», до того як згорів, «Шито-крито», магазин інструментів… і зрештою підійшов до «Необхідних речей». Зиркнув на вітрину, повернув погляд знову на Мейн-стріт (лишилося півтори милі, і, можливо, він таки уникне дощу, поки той ще не почав добряче сипати), аж раптом зупинився.
Ноги вже провели його повз нову крамницю, тож довелося повернутися. Над вітриною горіло єдине світло, м’яко осяваючи три предмети. Світло також лилося йому на обличчя й фантастичним чином трансформувало його. Зненацька Г’ю набув вигляду змученого хлопчика, який не спить, хоча вже давно пора. Маленького хлопчика, який побачив, що хоче на Різдво – що мусить отримати на Різдво, бо, несподівано, більше нічого на цілім божім світі йому не хочеться. Обабіч центрального предмета на вітрині стояли дві жолобчасті вази (з улюбленого карнавального скла Нетті Кобб, хоча Г’ю про це не знав, та й не хотів знати).
То був лисячий хвостик.
Раптом знову настав 1955 рік, він щойно отримав водійські права і їхав на гру чемпіонату серед школярів західного Мейну – Касл-Рок проти Ґрінспарка – татовим «фордом» 53-го року з відкидним дахом. То був химерно теплий листопадовий день, настільки теплий, щоб зняти той старий дах і накрити його брезентом (особливо якщо ви купка гарячих дітлахів, готових і охочих здіймати кіпіш), і в машині їх було шестеро. Пітер Дойон прихопив флягу віскі «Лоґ Кебін», по радіо співав Перрі Комо, Г’ю Пріст сидів за білим кермом, а в повітрі тріпотів прикріплений до антени довгий пишний лисячий хвіст, точно такий же, як зараз лежить на вітрині.
Г’ю згадав, як майорів той хвіст, як він, споглядаючи його, думав, що коли матиме власний кабріолет, то й хвіст такий також матиме.
Він згадав, як відмовився від фляги, коли дійшла його черга. Він за кермом, а за кермом не п’єш, бо відповідальний за життя інших. А також згадав іще одну річ: упевненість, що він проживає найкращу годину найкращого дня свого життя.
Спогад був несподіваним і дещо болісним через свою чистоту й повну сенсорність пам’яті – димний аромат паленого листя, миготіння листопадового сонця на світловідбивачах відбійника, – і тепер, задивившись на лисячий хвіст на вітрині «Необхідних речей», він збагнув, що то й був найкращий день його життя, один з останніх до того, як бухло міцно засмоктало його у свою гумову пластичну трясовину, зробивши з нього дивну версію царя Мідаса: усе, чого він відтоді торкається, обертається гімном.
Раптом Г’ю подумав: «Я можу змінитися».
Ця думка мала власну захопливу чіткість.
«Я можу почати спочатку».
Чи таке можливо?
«Так, думаю, можливо. Я можу купити той хвіст і причепити на антену свого “б’юїка”».
Усі, звісно, сміятимуться. Мужики з мене сміятимуться.
«Які мужики? Генрі Бофорт? Той малий нікчема Боббі Дуґас? І що? Нахуй пішли. Купи собі той хвіст, причепи до антени і їдь…»
Їхати куди?
«Ну, як щодо четвергових зустрічей “Анонімних алкоголіків” у Ґрінспарку для початку?»
На мить ця можливість ошелешила й розпалила його, так само як довгострокового в’язня могло б ошелешити й розпалити видиво ключа, що його в замку залишив недбалий наглядач. На мить він навіть побачив, як це відбувається: як він отримує спершу білий, тоді червоний, тоді синій жетони, не п’є день за днем, місяць за місяцем. Більше жодного «Захмеленого тигра». Шкода. Але також жодних платіжних днів у страху знайти в конверті разом із чеком повідомлення про звільнення.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.