Читати книгу - "Сивий Капітан"

За розробленим мною планом я почав переговори з Сивим Капітаном. Але він відмовився здатись і зробив спробу вирватися з лісу. Я гнався за ним слідом. Автомобіль Сивого Капітана мусив спинитися над урвищем. Та чи внаслідок власної необережності, чи намагаючись будь-що вислизнути з наших рук, Сивий Капітан скерував машину в море, зірвався з урвища і потонув. Водолази за моїм наказом зараз розшукують «Люцифер», щоб виконати і цю частину доручення: машина таки опиниться в наших руках, пане Кабанерос!

— Гм… — сухо обізвався начальник поліції, і Мігель Хуанес здивовано поглянув на нього: ні, аж ніяк не такої стриманої відповіді чекав уславлений детектив після своєї переможної доповіді. Щось тут не так. Але — що саме?..

— Гм… — повторив начальник, все так само не зводячи пильного погляду з Хуанеса. — Значить, «Люцифер» потонув? Ви певні цього?

— Цілком, — твердо відповів Хуанес. Він розумів, що мусить тепер виявляти якнайбільше впевненості.

— Ви бачили на власні очі, як він упав у море з урвища і потонув? — допитувався начальник поліції.

Хуанес відчував якусь загрозливу небезпеку, але не міг збагнути, звідки вона насувається на нього. Йому лишалося тільки вести й далі свою лінію, хоч він і розумів, що йдеться вже не про орден.

— Власне, цього я не бачив, бо «Люцифер» у ту мить був за перевалом шляху. Але всі дані говорять саме за це, пане Кабанерос. Інакше не може бути! Йому нікуди було більше подітися.

В останніх словах Хуанеса відчутно прозвучала вже не горда впевненість, а скоріше благання повірити йому. І все одно начальник поліції дивився на нього так само холодно і навіть підозріливо. Так, так, підозріливо: нарешті Мігель Хуанес знайшов слово, яке точно характеризувало неприємний відтінок, що весь час відчувався у ставленні шефа до нього. Ні, так не говорять з людиною, яку чекають підвищення і нагороди. Ні, не про орден Білого Орла зараз буде мова!..

Детектив спіймав себе на тому, що він мимоволі втратив той незалежний вигляд переможця, з яким зайшов кілька хвилин тому до кабінету начальника. Він сидів напружившись і чекав, бо знав уже, що над його головою збираються хмари. Що скаже начальник?..

Карло Кабанерос не поспішав. Він усе так само запитливо й підозріливо дивився на свого особливо уповноваженого. В очицях його грав недобрий вогник. Начальник поліції відкинувся в кріслі й постукав короткими пухкими пальцями по краю стола.

— О котрій годині, кажете ви, потонув "Люцифер"? — нарешті перепитав він, знову нахиляючись над столом.

— О п’ятій годині сорок хвилин, пане Кабанерос, — із зусиллям, але все ще чітко відповів Хуанес. І побачив тоді, як начальник поліції недбало взяв із стола невеличкий папірець і простягнув йому.

— О п’ятій годині сорок хвилин? — ще холодніше повторив він. — Гм… ану, познайомтеся з цим рапортом, Хуанес.

Не вірячи собі, Мігель Хуанес читав — і друковані на машинці літери стрибали в нього перед очима:

"Розшукувана машина помічена східніше Кастелона близько Вільяноса двадцятій годині. Інспектор Кастелонського управління…"

— Не може бути! — вихопилося в розгубленого детектива. — Не може бути! Це якась помилка. Адже я на власні очі…

— Ах, на власні очі? — зловісно примружився Кабанерос. — І ви вважаєте, що вони у вас є, нездаро? Ану, прочитайте ще й цей рапорт!

Другий папірець наче стрибнув через стіл і затремтів у пальцях особливо уповноваженого. В ньому було написано:

"Розшукуваний автомобіль помічено двадцятій годині сорок п’ять хвилин по дорозі на Пеньякерк. Спроби спинити машину не дали наслідків зв’язку великою швидкістю автомобіля. Інспектор Пеньякеркського управління…".

— Теж, мабуть, не може бути? Га, Хуанес? — насмішкувато зауважив начальник поліції. — Ні, пане особливо уповноважений, не тільки може бути, а так воно, на жаль, і є. І перед тим, як я вирішу, що мені з вами робити, я хочу довідатися про все, що насправді відбулося в Фонтіверосі, без найменшого слова прикраси, а так, як воно насправді було. Ану, говоріть, говоріть, я послухаю.

Всі підготовлені фрази доповіді вже вилетіли з приголомшеної голови Мігеля Хуанеса. Затинаючись, даремно шукаючи якісь виразні слова, що могли б краще переконати грізного начальника, він розповідав усе, як було: і те, що відбувалося в Фонтіверосі, і обставини поїздки слідом за «Люцифером» серед скель і бескидів пустелі Хоравенте, і про те, як таємничий автомобіль зник одразу з очей, і про свої роздуми й міркування. Тепер перед начальником поліції сидів уже не видатний, завжди впевнений у собі, уславлений детектив Мігель Хуанес, а маленький службовець, який тремтів за свою шкуру і намагався будь-що виправдатися.

Він закінчив свою розповідь і благально подивився на шефа: що чекає на нього зараз?..

Грізний начальник поліції не квапився відповідати. Деякий час він помовчав, мов зважуючи все. І тоді заговорив несподівано тихо-мирно, — так тихо-мирно, наче в кабінеті точилася дружня бесіда, наче й не він щойно вичитував Мігелю.

— Так, тепер я бачу, що ви розповіли все щиро, Хуанес, без вашої звичної похвальби, — мовив він. — Ваше щастя, що я, немов передчуваючи все це, затримав донесення і нічого не доповів каудільйо…

— Дякую, пане начальник, — поквапливо вклонився Хуанес.

— Мене тепер цікавить, як пояснити, що «Люцифер», зірвавшись з кручі в море, не потонув, а, як бачите, з’явився знову? Рапорти — річ незаперечна. Що ж, на вашу думку, «Люцифер» може плавати?

Хуанес безпорадно розвів руками:

— Коли б він плавав, то я, певне, побачив би його в морі з тієї кручі, пане Кабанерос. Адже з неї видно все навколо на десятки кілометрів. Але в морі не було нічого, зовсім нічого, крім одного вітрильника, та й то дуже далеко.

— То як же все це пояснити?

Мігель Хуанес мовчав. Він розгублено провів рукою по спітнілому лобі. Що він міг відповісти? Адже ще в лісі він, відверто кажучи, відчув, що вперше в житті зіткнувся з нез’ясовними речами, з чимсь у повній мірі фантастичним. І що далі розгорталися події, то неймовірнішою ставала ця фантастика.

Обидва співрозмовники заглибились у міркування. В кабінеті було зовсім тихо, лише одноманітно постукував маятник великого годинника в кутку кімнати.

Начальник поліції знизав плечима і повільно простягнув руку до коробки з товстими сигарами, що стояла на столі. Обережно, майже любовно зняв з сигари прозору обгортку, понюхав сигару. Друга його рука простяглася за сірниками.

— Як не міркуй, а все одно…

Задзвонив телефон, — один з цілої батареї апаратів. Начальник поліції, не дотягнувшись до коробки сірників, узяв трубку, одразу, як завжди, безпомилково визначивши, котрий з апаратів дзвонить.

— Алло! Хто? Так, так, я слухаю вас, пане міністр… О, безумовно, вживаємо всіх заходів.