Читати книгу - "Жінки їхніх чоловіків"

вузенькі дороги, де ледве розминаються зустрічні машини, дороги, обабіч яких стирчать кумедні покручені дерева, що шкрябають гілками вікна і дах машин. Такі дороги часом сняться мені у нічних жахах. Блер вітч проджект. Мряка, сковані рухи і страх, який повністю паралізовує рухи. Але зараз мені зовсім не страшно. Я почуваюся навіть затишно, сидячи поруч з цим здоровенним чоловіком, котрий більше не намагається говорити зі мною. Я тільки дивуюся трохи, як він досі ще не побив мене чи не викинув на дорогу. А так — мені просто сумно. Я дивлюся вперед, на дорогу, а часом ще у дзеркальце, на красиві, освітлені фарами зустрічних автомобілів риси мого обличчя.

Я виглядаю як ангел. У мене добрі чесні очі. У мене осяйна усмішка. Я вмію соромитися і червоніти. У мене завжди рум'янець на щоках. Я вмію опускати погляд, посміхаючись. Я брешу, щиро і віддано дивлячись в очі. Я брешу переконливо. Я вмію слухати, і тому люди легко прихиляються до мене. Розповідають мені свої таємниці, бо не сумніваються, що я вмію зберігати таємниці. Я вмію. Але не зберігаю. Я роздаю їхні таємниці наліво і направо. Пускаю плітки і чутки. Чим більше людина довіряється мені, тим натхненніше я говорю про неї злі несправедливі речі. Тим більше свиней підкладаю — цілі свинячі виводки, велетенські свиноферми. А потім просто усміхнуся й опущу вії на рожеві щоки. Я ж такий ангел.

Я — королева істерик і страшних припадків. Самій важко повірити в це, коли розглядаю в дзеркалі свій ніжний німб і ошатні крила. Я майстерно приховую цей свій талант від людей. Демонструю його лише тоді, коли відчуваю, що людина вже нікуди від мене не подінеться. Не втече, не зникне, ставши свідком моїх потворних ураганів. Я вмію дратувати людей, я вмію псувати навіть найпіднесеніші настрої. Коли спостерігаю, як через мене з обличчя сповзає усмішка, як у когось нервово починають тремтіти руки, а обличчя перекривлює пригнічена гримаса, почуваюся так добре, така ніжність і гармонія розпливаються тоді моїми венами, кров стає теплішою і густішою, як шоколад. Вона навіть пахне крізь шкіру, ніби какао.

Знайомі кажуть, що, побувши зі мною годинку, вони щасливо живуть упродовж тижнів — так позитивно я впливаю на них. У тебе завжди все буде добре, кажуть вони. Ти людина; в якої в житті не може бути нічого поганого.

Коли я наступаю на мікроскопічну неприємність (таку маленьку — ви б не помітили її, закладаюсь) — я надуваю її і розтягую, і ось уже весь світ безнадійний, нікчемний. І я показую його тим, кого це вже не відлякає від мене. До решти я сором'язливо посміхаюсь і даю поради, як жити щасливо. Поради діють. Мені присилають подарунки і подяки. Я зриваю з них яскравий обгортковий папір і викидаю все через вікно. Світ нікчемний і безнадійний.

Цей чоловік з розкішним мерсом і великим шрамом від скроні до вилиці, міліметр від ока, з'являється так раптово, в мить, коли я абсолютно не знаю, в який куток свого життя його запхати, оскільки там для нього ну зовсім уже немає місця; цей чоловік виявляється таким зайвим, безглуздим і не потрібним мені, що я розумію: він — якраз те, що мені потрібно.

І взагалі вся ця історія ніби раптово випнулася з давньої смішної казочки, вигаданої мною кілька років тому. Так часто буває — ви це знаєте.

Вчора був мій день народження, а сьогодні Дана співає джаз зі своєю групою в якомусь стейк-гаузі. Я сиджу сама за великим столом, спершись спиною об м'яку стінку, яка розділяє зал на дві частини. П'ю пиво і курю. Більше не маю що робити — хіба що посміхаюся до офіціантів і до Дани, але в основному чергую ковтки та затяжки, розмірковуючи, чи вистачить мені усмішок, коли закінчаться пиво й сигарети.

Висока блондинка в обтислих штанах і на таких неймовірних шпильках, що видається суцільними ногами, танцює сама до себе перед сценою. Я милуюся нею — ось з'явилося ще одне заняття. Вона посміхається кудись в іншу частину залу, її блакитні очі зовсім п'яні, а рухається вона дещо як Ума Турман.

Ходи танцювати, киває вона до мене, помітивши, що я підсунулася вперед, щоб краще розглядати її. Ні, хитаю головою. Ходи, манить пальцем. Ні, заперечую.

Блондинка підступає до мого столика і схиляє голову набік. Ходімо танцювати, сумно просить. Я хочу танцювати, бо я п'яна, а ніхто більше з моєї компанії не йде.

Я не вмію відмовляти високим п'яним блондинкам.

Шкода, думаю, рухаючись за кілька кроків від неї, що я не можу бачити, як ми виглядаємо разом. Це, мабуть, кумедно. Я ледве досягаю їй до шиї. У неї біляве волосся до плечей, а в мене двісті сімдесят п'ять африканських косичок. У неї блузочка з декольте, а в мене біла майка з довгим рукавом і чорна безрукавка, защіпнута під горло. Вона в обтислих штанях, а я в картатій спідниці до колін. Вона в чоботах на шпильках, а я у важких черевиках з товстою підошвою, які заважають мені рухатися.

Ти десь танцюєш? — запитує блондинка, підступивши до мене ближче. (Що це означає? Чи я танцюю? Вдома? На дискотеках? В шоу-балеті? В кабаре? Чи я люблю танцювати? Чи я заробляю гроші танцями? Що це означає?)

Ні, чесно відповідаю.

А ти? — вирішую бути ввічливою.

Блондинка сміється.

У мене двоє дітей. Вони вдома. А ми святкуємо з чоловіком п'ятнадцять років шлюбу.

Ого, думаю я, так і не скажеш.

Ого, кажу я. Вітаю.

Дякую, відповідає блондинка.

А в мене вчора був день народження.

Ого, каже блондинка. А скільки тобі рочків? Десь п'ятнадцять?

Ого, відповідаю я. Ні. Двадцять два.

Ого, дивується блондинка. Так і не скажеш.

її звати Марта, і всі дивляться на неї захоплено.

Решту вечора я сумую за нею, сидячи за своїм столиком. Коли вдома на тебе чекає двійко діток, навіть така звабна довгонога блондинка не може дозволити собі цілонічні танці з дівчинкою в картатій спідничці.

Бачиш його? — запитує Дана, відспівавши своє. Я киваю, хоч і не певна, чи дивлюся в правильному напрямку. Смуткові моєму немає меж.

Правда, красень? — я знову киваю.

Він власник Стрийських ковбас, зітхає Дана, сьорбнувши чаю. Такий молодий — і такий молодець!

Ми втрьох виходимо зі стейк-гаузу і зупиняємо таксі. Маленьку заржавшу вісімку з мовчазним хлопчиною за кермом.

Якби ви тільки знали, кого вам пощастило везти цього незвичайного вечора, бадьоро вигукує Дана.

Розмова