Читати книгу - "Жінки їхніх чоловіків"

Я сиджу навпроти неї і намагаюся зберегти ясну свідомість. Це майже не вдається. Я вже призвичаїлася до її запаху, її голос уже майже не ріже мого слуху, але вона є — вона сидить тут, переді мною, густий слиз зі щупальців розтікається кухнею, я не можу не помічати її.

Знову тиск упав, стогне Княгиня, хапаючись за голову і відкидаючись назад, мені треба випити кави, я мушу випити кави з білою булкою, маслом і медом. Негайно зроби мені каву з цукром — чотири великі ложки. Ти ж не хочеш моєї смерті? Мені вже забагато: я безробітна і хвора, замучена, знесилена, нещасна, самотня, але чесна й порядна, богобоязлива, працьовита жінка — всі хочуть моєї смерті! І поприбирай тут, я не можу перебувати в такому брудному приміщенні, стільки пилюки, стільки непомитого начиння: поглянь на стіл, поглянь на підлогу — вказує вона на гречку, не пережовану до кінця цвітну капусту і калюжки слизу. Я роблю їй каву, намащую медом булку і починаю замітати. Не оминай закутків, бурчить вона, всі ви працюєте абияк, навіть замести нормально не можете, невже ти хочеш, щоб я з моєю хворою спиною і спухлими ногами, з моїм болем голови прибирала твою хату? Ніби мені не вистачає того, що я роблю для вас усіх! Де совість, де ваша совість?…

Вона сьорбає каву і жує булку, капаючи медом на підлогу. Не відступає від мене ні на крок, нависає наді мною, дивиться просто під руки — від кожного дотику мене пересмикує, я ротом хапаю повітря, але воно затхле, сухе, як пісок, я мушу вибігти надвір, хоч на хвильку, інакше просто загину. Але Княгиня не відпускає мене. Вона бубонить мені просто у вухо: ти купила щось солодке? Цей огидний рулет, він зроблений з паперу, як ти уявляєш, що я його їстиму? Як ти уявляєш це собі, обурюється вона, наминаючи рулет. У мене високий тиск, я мушу випити алкоголю, відчиняє вона дверцята шафки і дістає звідти недопиту пляшку коньяку: я можу померти, якщо не вип'ю цього, заливає вона коньяк собі в горлянку просто з пляшки, тебе б посадили у тюрму, якби я померла тут, — навіть доводити нічого не треба було б, усе й так ясно: не існує жодної людини на світі, яка б не бажала моєї смерті, я надто чесна, я надто чиста для вас усіх — ти ж розумієш це?…

Врешті вона тяжко зітхає і прямує до спальні, белькочучи: яка я знесилена, я падаю, ноги не тримають мене, крутиться в голові, це пекельне життя мене доконає, навіть розмови зі священиком не допомагають, скільки я не жаліюся йому, цілими годинами нарікаю, прошу допомогти — він радить набратися терпіння та смирення. Хіба ж я не терпляча чи не смиренна? О як я мушу поспати! Якщо я не ляжу на ліжко — я просто помру, і ти знаєш, що з тобою далі буде…

Вона знімає спідницю і вкладається на постіль. Дивиться в стелю і ворушить пальцями ніг, не припиняючи говорити. Але я більше не розрізняю слів. Я більше нічого не розрізняю. її кістляві білі ноги світяться в напівмороці спальні, довжелезні, з гострими колінами, у людини не може бути таких ніг, думаю я, відкидаючись в кріслі, які страшні ноги…

Здається, вона забула закрутити крани. Я відчиняю двері ванної і завмираю, ошелешена, на порозі. Жах і відраза паралізують мене.

Напівсхилена Княгиня мочить руки під струменем. Вона зовсім гола. Вона зовсім біла. Довге чорне волосся звисає і погойдується, затуляючи їй мене. Звисають і погойдуються довгі вузькі груди. Туди-сюди, як маятник. Випинаються ребра. Княгиня переступає з ноги на ногу. Плитка на підлозі холодна. Жовті курячі лапи відриваються від води і раптом починають мандрувати блідо-синім тілом. Гострі киті. Лінія спини. Обвислий живіт. Густе кучеряве волосся. Клуби пари. Нестерпний запах. Княгиня стогне, і я обережно задкую, зачиняю двері, повертаюсь до крісла і аж тоді непритомнію.

Замикаю двері на ключ і прислухаюся за її кроками на сходах. Вона продовжує бубоніти, але я вже можу дихати вільно: її бубоніння більше мене не стосується, вона несе його до священика або ще комусь — байдуже, основне, що несе у напрямку від мене. Нехай ненадовго, але я зможу відчути себе вільною.

Княгиня залишила по собі свій запах і жмутки чорного масного волосся всюди. Плями слизу, немитий посуд, брудний рушник і постіль. Скидаю все це в сміттярку, довго мию підлогу, відчищаю усе, до чого вона могла торкатися, і навіть те, до чого не торкалась напевно. Мені треба скупатись, але я не можу перебороти страх, я не можу примусити себе зайти до ванної. При самій думці про це мене починає нудити, вибігаю на балкон і жадібно вдихаю повітря. Нехай шумлять машини, нехай палить сонце, нехай буде повно пилюки — я з радістю прийму будь-що, тільки б не було Княгині.

Кілька ночей поспіль мені сниться, як вона заповзає на моє ліжко, витягує туди по одному свої гнучкі еластичні кінцівки восьминога, закидає хвіст, на кінці якого стирчить отруйне жало, навалюється на мене своєю гарячою спітнілою тушею, тисне на сонячне сплетіння, я заніміло дивлюся в її палаючі навіжені очі, рухливі й довгі, як очі слимаків, з її рота скрапує слина, вона дихає на мене цвіллю і затхлістю, постіль мокра і липка — я прокидаюся від власного крику, якусь мить тупо дивлюся в темряву, і тоді мене охоплює некерована радість: це тільки сон, тільки марево, насправді її немає, я сама в своєму домі, я зовсім сама, а її немає і не буде. Принаймні ще кілька днів.

Блер вітч проджект

Якщо ти вважаєш себе печальною людиною, то й увесь світ видаватиметься тобі печальним.

Так і є.

Світла фар зустрічних автомобілів красиво висвічують моє лице, ковзаючи ним. Навколо імла і піч, хоча ще й не так пізно — щойно пів на п'яту вечора. Його розкішний мерс пливе у цій сивій імлі, як корабель. Я бачу в боковому дзеркальці то свою гарну брову, то гарні примружені очі, то чіткий обрис губ, то руку, в якій тримаю сигарету. Ми проїжджаємо маленькі сірі села, де сумно світяться деякі вікна в хатах, сумні містечка з рядами багатоповерхових будинків, де — я впевнена — живуть замучені, безрадісні люди, проїжджаємо повз якийсь дурнуватий лунапарк, що виблискує такими безглуздими яскравостями, весь обліплений туманом і зовсім порожній. Але найдужче мені подобаються ці