Читати книгу - "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану"

— Підемо пішки, шляхетні панове й чарівна панно! Вперед! За мною! — І він, брязкаючи обладунками, побіг до краю картини, а тоді зник з очей.

Друзі помчали слідом, орієнтуючись на брязкіт. Зрідка вони встигали помітити, як він перебігав через якусь картину.

— Будьте мужні, найгірше ще попереду! — репетував лицар, виринувши серед переляканих пань у кринолінах. Це полотно висіло на стіні перед вузенькими гвинтовими сходами.

Гучно відсапуючись, Гаррі, Рон і Герміона подерлися тими запаморочливими сходинками і зрештою почули над головами збуджений гамір — це означало, що їхній клас був десь поряд.

— Прощавайте! — вигукнув лицар, пірнаючи головою в картину з якимись зловісними ченцями. — Прощавайте, браття по зброї! Якщо коли-небудь вам знадобиться шляхетне серце і сталеві м'язи, покличте сера Кадоґана!

— Авжеж, покличемо, — буркнув Рон, щойно лицар щез із очей, — особливо, коли нам забракне психа.

Ще кілька сходинок, і вони опинилися на крихітному майданчику, де з'юрмився майже весь клас. Ніде не було жодних дверей. Рон штовхнув Гаррі ліктем і показав на стелю — там був округлий люк з латунною табличкою: "Сивіла Трелоні, вчителька віщування", — прочитав Гаррі. Але як туди потрапити?

І наче у відповідь на його запитання люк раптом відчинився, і звідти просто до Гарріних ніг спустилася срібляста драбина. Усі вмовкли.

— Ти перший, — усміхнувся Рон, і Гаррі поліз по драбині вгору.

Він опинився у надзвичайно химерному класі. Власне, то був не клас, а щось середнє між мансардою і старомодною кав'ярнею. У кімнатці, залитій тьмяно-червоним світлом, тіснилося зо два десятки крихітних круглих столиків, оточених крісельцями з ситцевою оббивкою і пухкими пуфиками. На вікнах завіси, а численні настільні лампи задрапіровані темно-червоною тканиною. У кімнаті стояла задуха: вогонь, що палав у каміні, нагріваючи великий мідний чайник, насичував усе тяжким, млосним запахом. Полички вздовж заокруглених стін були заставлені запиленими перами, недогарками свічок, колодами заяложених карт, незліченними кришталевими кулями та силою — силенною чайних чашок.

Рон вигулькнув з-за Гарріного плеча. Поступово довкола них зібралася решта учнів. Вони пошепки перемовлялися.

— А де ж вона? — здивувався Рон.

Звідкись із напівмороку раптом пролунав м'який майже потойбічний голос.

— Вітаю вас, вітаю, — мовив голос. — Як гарно побачити вас нарешті в реальному світі!

Коли професорка Трелоні вийшла до каміна, Гаррі чомусь відразу уявив собі велику блискучу комаху. Вона була неймовірно худа, великі окуляри в декілька разів побільшували її й без того великі очі, а тіло було закутане в тоненьку, з блискітками, шаль. З її довгої шиї звисало безліч ланцюжків і намиста, а пальці й руки були всіяні перснями та браслетами.

— Сідайте, діточки, сідайте, — запропонувала вона, і всі, штовхаючись, почали всідатися: хто у крісельця, а хто на пуфики. Гаррі, Рон і Герміона вмостилися за одним столиком.

— Вітаю вас на уроці віщування, — сказала професорка, зайнявши крісло перед каміном. — Мене звати професорка Трелоні. Допускаю, що раніше ви мене й не бачили. Вважаю, що надто часте занурення у гамірну шкільну суєту затьмарює моє Внутрішнє Око.

На таку дивну заяву ніхто не зронив ані слова. Професорка Трелоні легким рухом поправила шаль і повела далі:

— Отож ви наважилися вивчати віщування, найскладніше з чаклунських мистецтв. Повинна відразу попередити: я мало чого зможу навчити тих, хто не володіє Зором. Книжки в цій царині не вельми придатні...

На цих словах Гаррі з Роном усміхнулися й зиркнули на Герміону, яку явно збентежила така новина.

— Багато чаклунів і відьом, які можуть начаклувати постріли, запахи чи раптові зникнення, не здатні проникати в таємні сфери майбуття, — правила своєї професорка Трелоні, а її величезні блискучі очі зупинялися то на одному, то на іншому схвильованому обличчі. — Цим Даром володіють одиниці. Хлопчику, — звернулася вона раптом до Невіла, який мало не впав зі свого пуфика, — чи все гаразд із твоєю бабунею?

— Думаю, так, — тремтячим голосом озвався Невіл.

— На твоєму місці, любий, я не була б такою впевненою, — сказала професорка, і полум'я каміна заграло на її довгих смарагдових сережках. Невіл ковтнув слину. Професорка Трелоні спокійно продовжувала:

— Цього року ми розглянемо основні методи віщування. Перший семестр присвятимо ворожінню на чайному листі, а наступного — перейдемо до хіромантії. До речі, люба, — вона раптово зиркнула на Парваті Патіл, — остерігайся юнака з рудим волоссям.

Парваті збентежено глянула на Рона, що сидів у неї за спиною, й відсунулася подалі.

— Під час літнього семестру, — сказала професорка Трелоні, — перейдемо до магічних кристалів, якщо, звичайно, встигнемо закінчити з вогняними прикметами. У лютому, на жаль, будемо змушені зробити перерву через серйозну епідемію грипу. У мене навіть на якийсь час пропаде голос. А десь біля Великодня один з нас відійде назавжди...

Після цих слів запала вельми напружена тиша, але професорка Трелоні цього мовби й не помітила.

— Люба моя, — звернулася вона до Лаванди Браун, котра відразу зіщулилася зі страху, — чи не могла б ти передати мені отой найбільший срібний чайничок?

Полегшено зітхнувши, Лаванда підвелася, взяла з полички велетенського чайника і поставила його на столі перед професоркою Трелоні.

— Дякую, моя люба. До речі, те, чого ти так боїшся, станеться в п'ятницю, шістнадцятого жовтня.

Лаванда затремтіла.

— А тепер прошу розділитися на пари, взяти з полички по чашці, підійти до мене, і я наллю вам чаю. Ви сядете й будете пити, аж доки залишиться самий осад. Тоді тричі потрусіть чашку лівою рукою і покладіть її догори дном на тарілочку. Зачекайте, поки стече рідина, і передайте чашку партнерові для прочитання. Тлумачити візерунки треба за допомогою п'ятої й шостої сторінки "Розтуманення майбутнього". Я буду вам допомагати й підказувати. І ще, любий... — вона схопила Невіла за руку саме тоді, коли він уже вставав, — якщо твоя ласка, після того, як розіб'єш першу чашку, чи не міг би ти взяти он ту, з голубим малюнком? Я маю слабкість до рожевих чашок.

І справді, не встиг Невіл дійти до полички, як задзвеніла розбита порцеляна. Професорка Трелоні підбігла до нього зі щіткою й кошиком для сміття і нагадала:

— Оті голубенькі, любий, якщо не заперечуєш, дуже дякую...

Гаррі й Рон з повними чашками повернулися до свого столика і поспіхом випили пекучий чай. Тоді, як і веліла професорка Трелоні, потрусили чашки, перевернули їх на тарілочки і обмінялися ними.

— Так, — сказав Рон, коли вони розгорнули книжки на п'ятій і