Читати книгу - "У пастці"

— Боже, Серо, — пересилюючи біль, сказав Джік, кліпаючи. — Даруй, кохана. Цей сучий син має рацію. Скипидар ще ніколи нікого не осліпив.

— Принаймні не навіки, — сказав я, бо треба віддати йому належне: він, крім сліз, наразі нічого не міг бачити.

Ворожість Сери не зменшувалася.

— Тоді виклич йому «швидку».

Я тріпнув головою.

— Йому треба тільки води й часу.

— Ти дурна немилосердна свиня. Адже йому явно потрібен лікар і шпитальний догляд.

Джік, покінчивши з театральщиною, дістав носовичок і обережно вимочував мокрі від сліз очі.

Сера все-таки дотримувалася своєї думки; вона тримала його за одну руку, а якийсь співчутливий чоловік-глядач — за другу, вони бережно допомогли йому вийти, як у самодіяльній постановці «Самсона». Хор в особі присутніх глядачів з осудом дивився на мене і з надією чекав наступної дії.

Я поглянув на рейвах із фарб і мольберта, що його полишив молодий чоловік. Ловигави й собі витріщились на все те..

— Може, хтось із присутніх, — почав я поволі, — розмовляв з молодиком, перш ніж усе це скоїлось?

— Ми, — відповіла одна жінка, здивована цим запитанням..

— І ми, — сказала інша.

— Про що?

— Про Маннінгза, — сказала одна, і те ж саме сказала інша, і обоє відразу подивилися на картину на стіні.

— Не про його власну роботу? — запитав я, нахиляючись, щоб підняти її. Жовта пляма забризкала акуратні обриси — наслідок Джікового плескання по спині.

Обидві дами та їхні чоловіки, що їх супроводжували, тріпнули головами й сказали, що вони балакали з ним про те, як приємно було б повісити Маннінгза у себе вдома на стіні.

Я ледь усміхнувся.

— Може, він випадково знав, де можна придбати Маннінгза?

— Так, авжеж, — відповіли вони. — Цілком випадково він знав.

— Де?

— Ну, розумієте, молодий чоловіче… — Старший з чоловіків, американець років за сімдесят, на якому лежала печать багатства, став цитькати на інших, завченим жестом правої руки закликаючи їх до мовчання. Цей жест означав: «Не діліться своєю інформацією, ви можете втратити на цьому». — … Ви ставите дуже багато запитань.

— Можу пояснити, — відповів я. — Випиймо кави? — Вони зиркнули на свої годинники і вагаючись відповіли, що, мабуть, вип'ють.

— Там, далі по залу, — кав'ярня. Я зауважив її, коли ловив того молодика… щоб запитати, нащо він вихлюпнув скипидар в очі моєму другові.

У них на обличчі з'явилася цікавість. Я їх спіймав на гачок.

Решта глядачів помалу порозходилась, і я, попросивши обидві пари хвильку зачекати, почав складати розкидане малярське приладдя в охайну купку попід стіною.

На жодній речі не було прізвища власника. Все спорядження стандартне: таке продають у першій-ліпшій художній крамниці. Цей набір призначений для художників-професіоналів, це не той дешевий, що роблять для студентів. Усі речі не нові, але й не старі. Сама картина була не на полотні, напнутому на раму, а на стандартному, серійно ґрунтованому твердому картоні. Я все поскладав докупи, додав горнята з-під оливи та скипидару й повитирав руки ганчіркою.

— Гаразд — сказав я. — Ходімо?

Вони були всі американці, всі багаті, на пенсії і захоплені перегонами. Містер і місіс Говард К. Петрович з Ріджвіля, штат Нью-Джерсі, та містер і місіс Уайт Л. Мінчлес з Картера, штат Іллінойс.

Уайт Мінчлес — той, що цитькав на інших, — закликав присутніх узятися до чотирьох порцій густої кави-глясе і однієї чорної. Чорна — для нього самого. Серце, пробурмотів він, поплескавши відповідне місце на грудях. Русявий чоловік, окуляри в чорній оправі, бліда шкіра, як у людини, що рідко буває на свіжому повітрі, помпезні манери.

— Тепер, наш юний друже, послухаймо все з самого початку.

— Гм, — промимрив я. Де ж був той початок? — Хлопець-художник кинувся на мого друга Джіка, бо Джік назвав його карним злочинцем.

— Угу, — кивнула головою місіс Петрович, — я це чула. Ми вже виходили з галереї. Але навіщо він так зробив?

— Нема нічого злочинного в копіюванні гарних картин, — сказала місіс Мінчлес по-знавецькому. — У Луврі в Парижі, це у Франції, через цих дратливих студентів-копіювальників годі підступитися до «Мони Лізи».

У неї був начіс, зроблений після блакитного тонувального шампуню, вбрання барви морської хвилі з немнучкого храму й досить діамантів, щоб привабити злодійського верховоду. Від куточків рота вниз у неї автоматично вимальовувались дві риски несхвалення. Худокосте тіло. Тупоголова.

— Усе залежить від того, навіщо копіюють, — пояснив я. — Якщо людина збирається видати копію за оригінал, то це ошуканство.

Місіс Петрович почала була: «Ви вважаєте, що молодик фальсифікував…» — але її жестом урвав Уайт Мінчлес.

— Ви хочете сказати, — підвищив він голос, — що цей юний художник малював Маннінгза, якого він згодом намірявся продати як оригінал?

— Е-е… — замулявся я.

Уайт Мінчлес не вгавав:

— Ви хочете сказати, що Маннінгз, про якого він казав, ніби ми його можемо придбати, теж фальсифікат?

Співрозмовники водночас перелякались такої можливості й подивляли проникливість Уайта Л.

— Не знаю, — відповів я. — Мені просто хотілося б побачити на власні очі.

— Може, ви самі хочете придбати Маннінгза? Може, ви чийсь посередник? — запитання Уайта були суворі й дошкульні.

— Аж ніяк, — відповів я.

— Ну, якщо так… — Уайт озирнувся на решту трьох і побачив їхню мовчазну згоду. — Він сказав нам з Руті, що є гарна картина Маннінгза на тему перегонів за дуже помірковану ціну в маленькій галереї неподалік… — Він пошукав указівним і великим пальцями у зовнішній нагрудній кишені. — Ага, ось воно. «Ярра Рівер Файи Артс». Третій поворот по вулиці Свонстона і там ярдів двадцять.

У вигляді містера і місіс Петрович була покора.

— Він сказав нам точнісінько те саме.

— А зовні такий гарний молодик, — сумно додала місіс Петрович. — Усе розпитував про нашу подорож. Цікавився, на кого ми поставимо на Кубку.

— Запитав, куди ми збираємось їхати після Мельбурна, — похитав головою містер Петрович. — Ми відповіли, що до Аделаїди та Аліс Спрінгз, а він на те сказав, що Аліс Спрінгз — це Мекка для художників, і порадив доконче відвідати там галерею «Ярра Рівер». Та сама фірма, — сказав він. — У них завжди є гарні картини.

Містер Петрович хибно зрозумів би мене, якби я нахилився над столом і міцно його обняв. Я натомість скупчив свою увагу на смачнющій каві й приберіг цей порив для себе.

— Далі ми їдемо до Сіднея, — повідомив Уайт Л. — Щодо Сіднея він не зробив ніяких пропозицій.

Високі склянки були вже майже порожні. Уайт поглянув на годинник і проковтнув рештки своєї чорної кави.

— Ви нам так і не сказали, — почала спантеличена місіс Петрович, — чому ваш друг назвав молодика карним злочинцем.