Читати книгу - "Республіка Шкід"

Слайонов усміхнувся.

— Звісно!

— Король!

— Дев'ятнадцять очок. Досить.

Туркін програв.

— Ну, давай на завтрашній ранковий зіграєм, — знову запропонував Слайонов.

Товстий Устинович, найрозсудливіший з третьокласників, спробував спинити.

— Перестань, Турка. Не грай. Але той уже загорівся.

— Іди к чорту! Не твій хліб програю. Давай карту, Слайонич.

Туркін знову програв.

Далі гра пішла гарячковим темпом. Щастя переходило від одного до другого.

Відірватися темпераментний Турка вже не мав сили, і гру переривали тільки на уроках та за вечірнім чаєм.

Потім вони грали, грали й грали.

У третьому відділенні панувало неймовірне збудження. До класу раз у раз вривалися гінці й повідомляли новини:

— Туркін виграв у Слайонова десять пайок.

— Туркін програв п'ять.

Уже продзвенів дзвоник, що кликав спати, а гра все тривала.

У спальні, на ліжках відсутніх вихованців, хтось запобігливо зробив опудала з ковдр і подушок…

Уранці стало відомо: Туркін програвся геть. Він за одну піч програв двотижневий пайок і тепер повинен був щодня віддавати весь свій хліб Слайонову.

Незабаром така сама історія трапилася з Устиновичем, а далі почалася дика картярська гарячка. Очко, мов заразлива бацила, поширювалось у школі, і найбільше — у третьому відділенні. Виникали на день, на два маленькі королі виграшу, але їх одразу з'їдав Слайонов.

Чи то йому щастило, чи він махлював, але він завжди був у виграші. Невдовзі третє відділення вже майже повністю залежало від нього.

Тепер три чверті школи платило йому борги натурою.

Слайонов ще більше виріс. Він став наймогутнішим у Шкіді. Завжди був оточений почтом старших, і з його широкого обличчя не сходив вираз блаженства.

Цей час особливо запам'ятався Шкіді. Слайонов щодня влаштовував бенкети в четвертому відділенні, відгодовуючи свою гвардію.

В чаду нестримного горлохватства зростала його могутність. Шкіда стогнала, голодна, а засліплені обжерливістю старшокласники не звертали на це ніякої уваги.

Щодня півшколи віддавало хліб маленькому жирному павуку, а той вимінював хліб на гроші, ковбасу, масло, цукерки.

Для цього він тримав цілу армію агентів.

Через голод у Шкіді почало розвиватися нове заняття — «прислуговування».

Першими «прислуговуючими» стали Кузя й Коренєв. За шматочок хліба ці вічно голодні діти готові були зробити все, що їм накажуть. І Слайонов наказував.

Він уже нічого не робив сам. Якщо його посилали пиляти дрова, він негайно знаходив заступника за плату: давав шматок хліба — і той виконував за нього роботу. Так було в усьому.

Незабаром усе четверте відділення перейшло на становище дармоїдів-буржуїв.

Усі роботи за них виконували молодші, а оплачував цю роботу Слайонов.

Увечері, коли Слайонов приходив у четверте відділення, Японець схоплювався з місця і кричав:

— Ставайте на коліна, йде його величність хлібний король!

— Ура, ура, ура! — підхоплював клас.

Слайонов усміхався, кланявся і робив знак Кузі, який супроводжував його. Кузя хутенько діставав з кишені принесені закуски і розставляв усе на парті.

— Віват хлібному королю! — горлав Японець. — Хай буде благословенне жрання вечірнє! Зсовуйте столи, щоб віддати належне иапиткам і наїдкам повелителя нашого!

На зсунутих партах миттю виростали гори цукерок, тістечок, згущене молоко, ковбаса, шинка, сахарин.

Шум і гам учинялися неймовірні. Починалося справжнє «жрання вечірнє». Натоптуючи роти, розмахуючи товстими, двоповерховими бутербродами, старші наперебій вихваляли Слайонова.

— Бог! Божок! — надривався Японець, ляскаючи Слайонова по жирному плечу. — Божок наш! Золотий телець, рум'яненький, гладенький!

І, припадаючи на одне коліно, під загальний нестямний регіт простягав Слайонову недогризок сосиски й умовляв:

— Повелителю! Благослови трапезу!

Слайонов хмикав, усміхався і, хитро поглядаючи швидкими очицями, благословляв — дрібно хрестив сосиску.

— Ах чорт! — захоплено верещав Циган. — Славу йому проспівати!

— Ноші королю! На руках нести короля!

Молодші, що були тут присутні, підхоплювали Слайонова на руки і носили його по класу, а старші, піднявши швабри — опахала — над головою лихваря, ходили за ним і ревіли дикими голосами:

Слався ти, слався,

Наш золотий телець!

Слався ти, слався,

Слайонов-молодець!..

Церемонія закінчувалась урочистим покладенням вінка, який нашвидкуруч скручували з паперу.

Доїдаючи останній шматок тістечка, Японець виголошував промову-подяку.

♦

… Одного разу під час чергового бенкету Слайонов особливо розійшовся.

Їли, кричали, співали славу. А біля дверей товпилася купка голодних боржників.

Слайонов сп'янів од вихвалянь.

— Я всіх можу нагодувати, — кричав він. — У мене вистачить.

Раптом погляд його впав на Кузю, який сумно стояв у кутку. У Слайонова сяйнула думка.

— Кузю! — заревів він. — Йди сюди, Кузю!

Кузя підійшов.

— Ставай на коліна!

Кузя здригнувся, на хвилину зніяковів; щось схоже на гордість заговорило в ньому. Але Слайонов наполягав.

— На коліна. Чуєш? Нагодую тістечками.

І Кузя став, важко нагнувся, ніби зламався, і низько опустив голову, ховаючи від товаришів очі. Обличчя Слайонова розплилося в задоволеній усмішці.

— На, Кузю, шамай. Мені не шкода, — сказав він, кидаючи уклінному Кузі шматочок тістечка. Раптом ще одна блискуча думка прийшла йому в голову.

— Гей, хлопці! Слухайте! — Він скочив на парту і, коли всі стихли, заговорив: — Кузя буде мій раб! Чуєш, Кузю? Ти — мій раб. Я — твій пан. Ти в мене працюватимеш, а я тебе годуватиму. Встань, раб, і візьми сосиску.

Кузя зблід, але покірно підвівся і, взявши подачку, відійшов у куток. На мить у класі запала ніякова тиша. Японця пересмикнуло від принизливого видовища. Те саме відчули Громоносцев і Горобець, а Мамочка відверто обурився:

— Ну й сволота ж ти, Слайонов.

Слайонов сторопів, відчув, що зарвався, але вже в наступну мить оговтався і голосно заспівав, намагаючись заглушити бурчання Мамочки.

Рабство з легкої руки Слайонова прищепилось, і насамперед завели собі рабів за рахунок лихваря четвертовідділенці. Всі вони відчували, що роблять, погано, але кожен про себе намагався пом'якшити свою вину, звалюючи на іншого.

Рабство стало громадським явищем. Раби прибирали вранці ліжка своїх повелителів, мили за них підлоги, носили дрова й викопували всі інші доручення.

Могутність Слайонова досягла межі.

Він був вершителем долі, після завідуючого він був другим правителем школи.

Коли виявилося, що хліба у нього більше, ніж він міг витрачати, Слайонов почав самодурствувати. Він собі на втіху примушував рабів співати й танцювати.

Під час кожного такого видовища були присутні й старші. Згнітивши серце, вони дивилися на кривляння молодших і вдавано посміхались.

Їм було до нудоти гидко, але надто далеко зайшла їхня дружба з Слайоновим.

А великий лихвар біснувався.

Часто, лежачи в спальні, він рантом піднімав свою лискучу морду й голосно викрикував:

— Ей, Кузю! Раб мій!

Кузя покірно вискакував з-під ковдри і, тремтячи від холоду, ждав наказів.

Тоді Слайонов, гордовито позираючи на сусідів, казав:

— Кузю, почухай мені п'яти.

І Кузя чухав.