Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Римус довго роздивляється малюнок.

— Ні, — каже. — Я такого ніколи не бачив… а коли б побачив, то запам’ятав би. Такі обличчя не забувають.

— То він не контролер?

— Ні. Скоріш за все, він із тих, хто тебе розшукує.

— Тоді навіщо він мене відпустив?

Римус знизує плечима.

— Мабуть, вони здогадалися, що вона генератор, — задумливо каже Перепілка. — Спершу переплутали з подругою… Вірніше, подругу переплутали з тобою…

— Хто такі генератори?

— Здатні генерувати енергію. Не тільки для себе, але й… — Не доказавши, Мавр обертається до Римуса. — Гадаєш, вони знають, де вона зараз?

— Гадки не маю. Але за моєю крамницею стежать цілодобово.

— Отже, ти привів їх до вежі?! — вибухає Алекс.

Римус холодно примружується.

— Іще чого, хлопчику. Повчи старого, як позбуватися хвоста.

Стає тихо. Всі про щось напружено думають. Я кручу головою, намагаючись зрозуміти, чого вони непокояться. Тут, на вежі, мене ніхто не дістане!

Так я думаю, так і кажу.

— Може, ти й маєш рацію, — замислено каже Мавр.

— А хто вони такі, можете мені пояснити? Якщо не контролери, не поліція… Житгєїди, чи що?

Мені здається, що це кумедний жарт. Та ніхто, крім мене, не сміється.

— Мені пора, — каже Римус. — Бо до енергогодини додому не встигну.

Мавр та Алекс проводжають його до ліфта. Вірніше, до противаги, яку Ліфтер спускає далеко вниз, на сороковий поверх. Я дивлюся йому вслід і ніяк не можу добрати: а сам Римус, він синтетик, чи що? Чому ж тоді і Мавр, і Алекс, і всі його так поважають?!

Мавр повертається. Мимохідь опускає мені на плече важку руку.

— З гнізда ні на крок. Зрозуміла?

* * *

У гнізді повно роботи щодня. Кілометри тросів, які треба чистити, розплутувати, намотувати на котушки. Пружини та блоки, які слід змащувати. Крила, які треба лагодити. А крім цього, ще й тренування: з Алексом чи без нього, та я тепер тренуюся щодня.

Світлі мої мрії з’явитися з власною програмою на наступну показуху тануть, мов туман. У мене нічого не виходить. Вірніше, я не можу закріпити успіх. Сьогодні здається — молодець, навчилася. А завтра вітер ледь-ледь змінився — і знову метляєшся в повітрі, як мішок з ватою. Перепілка співчуває мені й радить не впадати у відчай. Алекс називає нездарою. Дні минають за днями, вони однакові, як іржаві арматурні прути. І мимоволі приходить відчуття, що нічого цікавого й вартісного в житті вже не буде.

Лише вечорами, коли я беру до рук свій барабан, повертаються сили й оживає оптимізм. Барабанщик Лесь грає на маленькій установці, яку зібрав йому Римус. І вдвох ми влаштовуємо невеличке енергетичне шоу: всі плескають у такт, навіть Мавр. У такт підвиває вітер за стінами. В такт блимає лампочка на стелі: ця лампочка працює від вітряка. Вона така яскрава, що її навіть доводиться вимикати на ніч.

Перепілчині діти сидять тут-таки. Дівчинка плеще найголосніше. У хлопчика блищать очі, він у ці хвилини дуже схожий на Мавра…

А потім приходить біда…

* * *

Він, звичайно, багато разів бачив, як це роблять старші. Але не врахував, що і крила, й карабіни, і вся система страховки розраховані на дорослого. На сильні руки. На велику вагу.

Він спостерігав за моїми тренуваннями і вирішив потренуватися сам. І зірвався. І його вдарило об стіну. Дорослий від такого удару помер би. У нього, легенького, переламалися кості — на руці й на нозі.

Він не кричав. Лежав, зелений від болю, і тихо непритомнів, поки лікар гнізда — його звали Слава — займався відкритими переламами. Перепілка також не плакала: вона ж дика. Але очі в неї були… страшно дивитися в такі очі.

Лікар узяв руку й ногу хлопчика в лубок. І звелів чекати. Тому що більше допомогти — він так і сказав — нічим не можна.

Хлопчик лежить тихо-тихо. Все гніздо просякло його болем. Мені здається, навіть вітер, що вічно виє надворі, відчуває цей біль.

— Перепілко, — кажу я, — треба дати йому знеболювальне. І збити температуру. Щоб не розвинулося запалення.

— Звідки ти знаєш? Хіба ти лікар?

Я ніяковію. У нас у блоці немає лікаря, ми приходимо до аптеки, описуємо хворобу, і нам дають ліки. Рік тому один хлопець теж ногу зламав…

— Невже в тебе зовсім немає ліків?

— Диким не потрібні ліки, — каже вона зверхньо. — Ми лікуємо себе самі. Своєю власного волею.

Я сідаю поруч із хлопчиком і награю йому ритми. Я граю про далекий вітер, про високі гори, про тиху воду. Він засинає. Та за кілька хвилин прокидається. Не може втримати стогін. Йому дуже боляче.

У гнізді тихо. Мавр десь нагорі, на даху. Алекс рано-вранці полетів з гнізда. Ліфтер порається зі своїми противагами. Дівчинка сидить біля братового ліжка, як маленька статуя.

Перепілка напуває сина водою з ложечки. Говорить, говорить, не зупиняючись, про те, що все буде добре, що не можна втрачати мужності, що тільки мужність рятує нас, а страх — губить…

Я крадькома, щоб ніхто не бачив, виходжу на сходи.

Скільки часу знадобиться, щоб добігти до найближчої аптеки? Я бігтиму щосили. Якби попросити Ліфтера мене спустити… Але не можна, не можна, щоб вони довідалися, що я збираюся зробити. Ніхто не повинен дізнатись.

І я поспішаю вниз. Перестрибую через сходинки. Ставлю, певно, рекорд — ніхто ніколи не спускався з двохсотого поверху так швидко…

Між п’ятдесятим і тридцять п’ятим розкинуто сторожки: наступиш, приміром, на сходинку, і піде сигнал нагору, в гніздо. Та я вже встигла вивчити ці пастки: сама допомагала Ліфтерові підновлювати їх. Тому спускаюся без зайвого шуму.

На двадцять другому, перед проламом, зупиняюсь. Мені вперше спадає на думку: а як я виглядаю? Чи не ошаліють синтетики, побачивши на вулицях дівчину в ремінній збруї поверх звичайного одягу?

Швидко відстібаю пасок. Акуратно згортаю ремені, ховаю їх під купою будівельного сміття. Ніхто не знайде: я швиденько. Повернуся за чверть години.

Спершу хочу залишити й барабан — заважатиме, коли бігтиму Але потім вирішую взяти його з собою. Я до нього звикла. До того ж із ним мені таланить.

Унизу, на сходах, мені зустрічається бабуся. Киває, як знайомій. Здається, ми вже бачились?

Перш ніж ступити за поріг, на мить зупиняюсь. Ось він, світ синтетиків. Я була частиною цього світу… не так давно.

Роблю крок.

Нічого собі! Я забула, як ходять по