Читати книгу - "Три листки за вікном"

Отож мені захотілося, любий читачу: хай вона піде, ця хвилина, з покликом до подальших поколінь, щоб колись знову повторитися. Тоді стародавні споруди почнуть дихати, як люди, тоді оживе камінь, а люди прагнутимуть закам'яніти. Це відчуття прекрасне тим, що ні на що не схоже – подих вічності відчувається в ньому. Кожному варто взяти її трохи до серця, можливо, колись воздасть своїм плодом. Адже я знаю й інше: тільки тоді відчується справжнє щастя, коли воно, хоч і недовговічне, осяватиме своїм світлом сущий день.

РОЗДІЛ XIX,

у якому Турчиновський з'являє про свою несподівану зустріч із колишніми співподорожанами

Світ вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя – скрізь здибуєш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Буває й химерніше: обличчя знайомих увижаються поміж чужих облич – людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моїх колишніх співподорожан-здирців за таку облуду. Найменше мені хотілося здибуватися саме з ними, але витівки долі нашої не завжди збагненні.

Було сонячно того ранку, як узагалі того літа, навіть парко – можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до «Мудрості передвічної», а заодно міркував про змінність та плинність нашого життя. Проїхав віз, і, щоб сховатись од куряви, я відступив на кілька кроків у малу вуличку. Тоді й побачив двох вершників у драгунському військовому строї. Вони їхали до мене на вгодованих конях, їхали швидко й навальне. Обличчя їхні відразу ж упали мені у вічі – небагато треба, щоб їх упізнати. Я глибше відступив у завулок, цієї зустрічі хотів найменше.

Переховавшись, я сів на лавку біля якогось подвір'я і спершу навіть не зауважив, що на ній уже хтось сидить.

– Розповім тобі одну історію, – спокійно сказав той, до кого я присів на лавці. – Жив на світі один дуже дивний молодик…

– Це ти мені підладнав? – спитав я, показуючи на своїх колишніх ворогів-співподорожан, які незвідь-чого спинилися на дорозі й розглядалися.

– Доля тебе з ними звела, – сказав Страх. – А хіба вони не твої друзі?

– То не мої друзі! – вигукнув я.

Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав заховатися, й поїхали просто на мене.

– Диви, він тут, – сказав один, а мені здалося, що це проговорив його кінь.

– Ти звідкіля тут узявся? – вигукнув другий.

– Хоче, щоб ми віддали йому наш борг, – засміявся Семен.

– Смерті своєї шукаєш? – серйозно спитав Іван.

– То розповідати тобі ту притчу? Візьмеш її для «Мудрості передвічної», – сказав, штовхнувши мене. Страх. Я перехрестився.

– Він хреститься, – зареготали мої вороги.

– Залиште мене в спокої, – жалібно попросив я.

– Не ми стали на твоїй дорозі, а ти на нашій, – сказав Іван.

– Не ти постраждав, а ми, – додав Семен.

– Знову заведешся із ними, – позіхнув Страх, – а я тобі таку славну притчу хотів розказати.

Я заплющив очі. Темна хвиля вкутала мене, але за мить відчув: мозок мій прочищається. Ні, зустріч цю я вигадав, все було простіше. Я стояв у затінку вишень і щосили чіплявся пальцями за тин. По дорозі ж, курячи, віддалялися два вершники, і я найменшого сумніву не мав, що нам таки доведеться зустрітися.

Я передихнув і сів на лавку, певна річ, на ній нікого не було. Лящали, об'їдаючи вишні, горобці, у глибині обійстя хтось мирно розмовляв, до мене долинав неквапливий виголос людської мови. Я заплющився й на мить вийшов із цього світу.

Чи довго так сидів, не пригадую, любий читальнику. Чи відчував страх? Мабуть, то було інше почуття – здається, надійшла пора полишити це гостинне місто. Зловісні знамення тривожили мені душу.

«Біда буде, – подумав я. – Коли мої здирці тут, не уникнути нам спіткання».

Розбито поволік ноги – хотів попрощатися з люб'язним до мене єпископом Сильвестром Четвертинським. Але доля й цього разу вирішила інакше. Єпископ зустрів мене обіймами й, не давши вимовити й слова, сповістив, що, оскільки регент хору п'яниця і скандальник, відсьогодні він уже не регент, а на його місце призначаюся я. Єпископ, цей добродійник мій, схвильовано привітав мене, а я не мав ради й подякував йому, зітхнувши подумки, оскільки знову заходило на пристрасті, оминути які мені не під силу.

Вийшов надвір й побачив, що на небокраї таки збирається велика чорна хмара. Важко заволокла півнеба, і від неї стелилися навкісні смуги дощу. Я спинився, тримаючи в грудях тремке, неспокійне почуття.

«Тривога завжди приходить так, – подумав я, – важкою ходою, як передчуття грози».

Мене оббризкало першими краплями дощу. Спалахнула блискавка, а за хвилю тріснув дужий грім. Я швидко пішов по знелюдненій уже вулиці, підстьобуваний ударами великих холодних крапель.

Проте не тікав, а, керований незвіданими порухами душі, звернув до поля. Передгрозова тривога лучилася з моїми почуттями, і, як не дивно, відчував я від того химерне задоволення. Віддавався повільним хвилям і наче переставав існувати. Такі миті небуття, як зву їх для себе, відвідують мене, коли не можу впоратися із собою. Нагадують різкий удар батога – це тоді, коли знову отямлююся, а на початку зазнаю м'якого, спокійного вимкнення – начебто поринаєш у воду.

Отямлення застало мене серед поля, далеко від хат, саме в той момент, коли вдарила об землю злива. Я ледве встиг сховатися під самотнє дерево, а коли роззирнувся – опинивсь у зеленому, безбережному морі. Сидів на дні того моря, оповитий звідусіль незмірною товщею, сидів, заглухнувши од несусвітнього накоту, а відтак і серед тиші (тиша цілковитого хлюпоту – що це таке? – подумав я). Глухий, убраний у водорості, як водяник, сидів я під грушею, затверднувши так, ніби скорчило мене.

«Зворухнись, – наказував собі, – треба зворухнутися, щоб не перестати існувати».

Потоки спадали з неба, і вже не було між ним і землею повітряного простору, сіро-зелена товща похитувалася, наче готувалася ковтнути мене; я ж був серед цієї стихії змалілий і ніякий («А ти гадав колись інакше?» – запитав себе я), нагадував сам собі жабу, яка заклякла під дощем; знайомі обриси світу зникли – все розмите й потовчене; здавалося мені, що й місто, з якого я тільки-но вийшов, також перестало існувати, там позавалювалися дахи, а глиняні стіни порозмокали. Пливли брудні, жовті потоки, несучи з собою немудрі хатні пожитки; стовбури вишень перетворювалися на глей і помалу розкисали, стоплюючись, як свічки, доки не залишилися нікчемні злизаки пеньків, на які з хлюпотом накочувалися хвилі. Розталі тини гойдались