Читати книгу - "Мідний король"

— Я викраду тебе, зрозуміло? Сьогодні викраду звідси… ти мене чуєш?!

Вона страдницьки всміхалась.

Розвіяр вийшов від Джаль за годину до півночі, розгублений і злий. На балконі нікого не було — служниці відпочивали сьогодні, тим більше роботи їм буде завтра, коли сотник приведе хлопців з перевалу…

Він став біля загорожі, але побачив не зорі над зубчастими стінами чорних гір. Йому привидівся ліс навколо рідної домівки, галявина, відвойована для злаків, і зграя білок, що хвилею ринуть по обніжку.

Колись він побачить їх. І можливо, упізнає серед них свою матір.

* * *

— У мене є для тебе робота, мудрагелю.

— Книга? — вирвалось у Розвіяра. — Але ж тепер…

— Заткни пельку!

Володар стояв на напівкруглому балконі, дивлячись на гори. Унизу, в ущелині, ревів потік, підсилений розталими снігами. Розвіяр щойно прибіг із казарми; хвилиною раніше повернувся малий патруль, точніше, ті, хто від нього лишився, — Кривуля, поранений у руку, і Тарі-Колесо. Падаючи з ніг, чатові повідомили, що на селище Нижні Печери напали звіруїни, почасти перебили, почасти розігнали пастухів і взялись завертати череди. Поки сотник Бран був на перевалі, поки стеріг підступних тварюк нагорі — вони напали знизу, і виявилося, що в замку не вистачає людей.

— У мене є для тебе робота, мудрагелю. Зараз ми разом підемо до пічки… ти знаєш, до якої. Ти візьмеш яйце й розіб’єш шкаралупу. Потім попрямуєш до Нижніх Печер, прихопивши з собою… кількох людей, сам вирішиш кого. Я наказую тобі: убити все, що на чотирьох ногах і що на двох. Повернути череду. Відшукати вцілілих горян і переконати їх, що вони не беззахисні, що данина, яку вони платять, означає певну смерть усім їхнім ворогам. Усе зрозуміло?

— Так, володарю, — сказав Розвіяр по малесенькій паузі.

— Добре. Ходімо.

Кілька хвилин до півночі. Розвіяру так і не довелося стати на свій пост на середній галереї. І тепер, ступаючи слідом за володарем по довгому коридору, він не міг звільнитись від думки: що коли Джаль його жде?

Вона повірила йому. Упоралася зі страхом. Вона кінець кінцем покохала його й готова ризикнути. Вона стоїть біля дверей своєї кімнати і дожидає умовного сигналу, а сигналу нема.

Дорогу освітлював один із охоронців володаря. Вогонь смолоскипа висвічував гладеньку стіну праворуч і камінне мереживо ліворуч, химерне, відшліфоване до блиску, з зірками в отворах. Таке мереживо, подумав Розвіяр, можуть вирізати з каменю тільки людські руки, навряд чи скельні черв’яки спроможні зробити такий витончений витвір… Кочегари працювали вдень і вночі, крутилися блоки, піднімаючи знизу бочки з вугіллям. Простора зала з низькою стелею була залита червоним світлом пічки.

— Кочегари — геть. Варта — лишитись. — Володар підійшов до печі, витягнув шию, вглядаючись усередину, немов не помічаючи страшної спеки. — Бери багор, гекса.

Розвіяр вибрав багор біля стійки, де, мов списи у зброярні, чекали своєї пори лопати, вогнетривкі щити й приладдя, схоже на звичайнісіньку кочергу. Челюсті печі були крихітними проти її велетенського черева; Розвіяр зупинився поряд з володарем, зирнув у вогонь, і в нього запаморочилось у голові. Він побачив рівнину, засаджену чорними вогняними головами, побачив ліс із вогняних стовбурів, побачив бурхливе море гарячого попелу.

Володар витягнув ключ. Прокрутив в отворі; пустився механізм, напружено заскреготіли ланцюги, підтягаючи до челюстів печі сітку з розкладеними по вічках чорними яйцями вогнянки.

— Що ти їй накажеш?

Розвіяр мружився від спеки. Здавалося, палають брови.

— Іти слідом за мною. Убивати звіруїнів.

— Неправильно. Убивати звіруїнів і до, і після твоєї смерті — про той випадок, якщо тебе застрелять. Кого ти візьмеш із собою?

Розвіяр назвав імена. Володар вигукнув їх, повторили вартівники біля дверей, почувся тупіт ніг — наказ поспішали донести до казарм.

— Звели їм прикривати тебе щитами, — сказав володар. — Я не хочу, щоб тебе убили, гекса, це буде велика прикрість для всіх нас… Ти готовий узяти цю владу?

— Так, володарю.

— Бий!

Сітка з яйцями погойдувалася не близько, але й не далеко. Розвіяр на півкроку наблизився до печі, узяв багор напоготів, наче спис, і точно, як на навчаннях, ударив багром у відкриту пащеку печі, і розлупив шкаралупу яйця, що лежало скраю.

Нараз відскочив — так війнуло жаром. Навіть володар поступився; скинувши рештки шкаралупи вниз, на попіл, личинка вогнянки вирвалася з бурхливої пащі вогнища і, розсипаючи іскри, усілась перед піччю на камінну підлогу. У гарячій кімнаті опинились лицем до лиця володар, молодий вартівник і потворна личинка вогнянки, слухняна «маленькому гекса».

Розвіяр декілька хвиль мовчав, не зважуючись заговорити.

— Що?

— Можна спитати… володарю?

— Тільки швидко.

— Чому…

Він хотів спитати, чим заслужив таку довіру. Зараз він може наказати личинці убити володаря й варту, а потім розбити решту яєць і сам стати володарем — не тільки замку, але всього світу, якого можна сягнути за три дні. Він явиться до Джаль — з вогнянкою при нозі, і більше ніхто, жоден чоловік не насмілиться не тільки до неї торкнутись — поглянути на неї! Владання, свобода, могутність, — це було, наче прірва, наче вогненна яма печі, палюча й принадна аж до запаморочення.

Володар зрозумів його без слів. Не злякався, не розгубився ні на мить. Розтягнув осміхом губи зі шрамом:

— Я поясню… коли ти повернешся. А тепер іди, маленький гекса… І покажи, на що ти спроможний.

* * *

Тисячі й тисячі кроків. Розвіяр умів бігати: найхиткіший камінь не зрушувався в нього під ногами, так легко й рівно він нісся по широкій дорозі-карнизу. Спереду линула вогнянка — летіла низько і освітлювала шлях.

Із темряви виривалися скелі й провали. Дорога оперізувала гірське пасмо, то притискаючись до його боку, то небезпечно відсуваючись, зависаючи над прірвою. За спиною гупотіли чоботи вартівників, недавніх наставників, тепер підлеглих, але тільки на Розвіярі лежала володарева довіра, і тільки на ньому — відповідальність за долю багатьох людей, живих, мертвих і приречених.

Нижні Печери — скельне селище, Розвіяр бував там раз або два. Ім’я селищу дали печери, просторі, довгі, із багатьма виходами на поверхню, з підземними струмками й озерами, зі стінами, порослими ситним мохом. Горяни розводили печірок і тим годувались.

Під горами взимку і влітку бродили величезні череди. Коли печірки об’їдали мохи в одній галереї, їх переганяли в іншу. Сліпі, не дуже прихильні до сонця, ці тварюки доїлись і плодились у цілковитій темряві, і горяни теж рідко бачили світло, весь час у печерах. Їхні дружини та діти жили