Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Спасибі, докторе!
…Гайда на гори!
* * *
– Куди це ви так радісно?
– В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища… Кров не окисляється… Молодішати треба… Бадьорішати… Веселішати… Красивішати… До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!.. От!
– Високо ж…
– Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, нічого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адью-с.
* * *
А гора… гора. Як гора! «Кішкою» зветься!
Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:
По цей бік гора,
По той бік друга…
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря…
І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п’ять розлягається… Вгору! Вгору!
– Ху-у-у! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!
– І по цей бік друга-а-а! Ху-у-у! Сів!
Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!.. Гайда вище!……………………………….
Ой! Чи воно там ще високо? Сів!
Ху-у-у!
Ану підводься, туристе!
О-о-ох!
Уго-о-о-ру! Ще ж і далеко в ту г-о-о-ру!
Сів!
……………………………….
Ану вставай!
Сів!
……………………………….
Ану…
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сидю…
……………………………….
Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!
…Пошли, Господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за що-небудь було зачепитися, бо, їй-бо, й черепків не позбирають…
…За сосну вхопивсь!
Ох!
……………………………….
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
* * *
Легені розправиш – ноги покарлючить… Ноги розправиш – легені покарлючить…
Туристи, одне слово!
Природа й люди
Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки – «люди й природа»…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
* * *
Ще в Севастополі на вокзалі…
– Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова – ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, – каже, – подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Приїду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне – лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
– Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
– Не хворі, значить! От щасливий! А я – лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь – так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
«Да-а-а… – думаєш, – перетерло людину… Революція – не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»
* * *
Вже в санаторії. Через тиждень…
– Здрастуйте!
– Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
– Ну, що? Як? Лежите?
– Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»
– Поспівуєте?
– Та чого ж не поспівувать? А ви як?
– Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
– Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, на сцене його я-я-я!» Тру-ля-ля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..
* * *
Через два тижні… Вечір… Місяць…
– Добрий вечір!
– Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
– Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-рара-ра! Ку-ку!»
– Поправляєтесь?!
– А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..
– Я тут (тоненько).
– Іду-у-у.
* * *
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…
А в руці – смуглява Надя.
– Ха-ха-ха!
– Хи-хи-хи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»
Бережком!.. бережком!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Аллахів наказ – встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Аллаха, і його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вишневі усмішки. Заборонені твори», після закриття браузера.
