Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

забрати його собі. Іслам-Гірей утримався від цього кроку. Тут, на нашу думку, діяло кілька чинників, на які він мусив зважати. Одним із найважливіших був розгром козаками під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху 10-тисячної орди ногайських татар, які рухалися попереду основних сил хана. При цьому козаки послали до нього частину захоплених у полон татар із погрозою: якщо не буде звільнено Хмельницького, вони займуть переправи через ріки й не пропустять ординців. Певна річ, мурзи не мали жодного бажання воювати з козаками й почали висловлювати невдоволення тим, що Іслам-Гірей затримує українського гетьмана. Їхні представники, за даними Виговського, прибули до хана й почали з'ясовувати, «для чего он у себя гетмана держит и с Войском Запорожским нелюбовь всчинает?» На що дістали відповідь: він затримав Хмельницького й «держит при себе по любви, потому что ему топерво до войска в обоз проехать немочно, и он де велит ево, гетмана, отпустить и проводить до украинных ево городов».

Отримавши 2 липня повідомлення про відступ козаків з табору, хан значно пришвидшив просування орди на південь України. Поразка українського війська цілком задовольняла його, однак він не хотів допустити й повного торжества Польщі, видавши гетьмана королю. Навпаки, тепер було вигідно, щоб козаки продовжували чинити опір, приковуючи таким чином сили Речі Посполитої до себе. Йому на цей час стало відомо про посольство Порти до Хмельницького, яке везло йому корогву, кафтан і шаблю. А видання Польщі політичного діяча, до якого султанський двір виявляв прихильність, загрожувало кримському володареві великими неприємностями: Стамбул не дарував своїм васалам зневаги до себе. За таких обставин Іслам-Гірей, приховавши від гетьмана поразку козаків під Берестечком, 2 липня звільнив його.

У супроводі трьох-чотирьох мурз і 100 козацьких вершників Б. Хмельницький прибув до Любартова. Тут він повідомив міщанам, що поспішає «на Україну» набирати військо «для звільнення полків, які лишилися під Берестечком». Звідси подався до Паволочі, де зібрав 3 тис. злотих для платні мурзам. У відповідь на запитання міщан, чому рухається сам і чому повертається назад, заявив: «Я ж залишив проти короля 20 полків добрих молодців, які з чверть року будуть захищатися, мають продовольство й боєприпаси; кожний знає, як ми захищаємося в таборах і як переносимо голод». Гетьман прагнув розвіяти їхні побоювання щодо можливості появи в Україні литовського війська; мовляв, цього не буде, бо є слово Радзивілла, що воно «повинне стояти лише на прикордонні». Проте сам він інтуїтивно відчував, що сталося лихо. У пригніченому стані протягом двох діб часто прикладався до келиха. 6 липня з'явився полковник Адам Хмелецький, який не без побоювання зустрівся з гетьманом, а коли зайшов до нього, той грізно запитав: «А де табір?». Полковник, знизавши плечима, кинув: «Уже в чорта табір, ми втекли з табору». Намагаючись з'ясувати ситуацію, гетьман продовжував ставити запитання, дістаючи на них короткі, сповнені трагізму відповіді: «Чому ж?» – «Бо молодці не хотіли битися». – «А корогви як?» – «І корогви загинули, й гармати». – «А скринька з червінцями та чохлом?» – «І вони загинули». Страшенно вражений наслідками берестецької кампанії, Богдан, не приховуючи розпачу, «схопився за голову і став вирікати прокляття».

Отримавши повідомлення про великі поразки українського війська, а також про наступ польської та литовської армій, Хмельницький, як ніхто інший, зрозумів усю катастрофічність ситуації. Мало того, що політика хана остаточно перекреслила його плани добитися створення незалежної Української держави, на терези історії була поставлена сама доля козацького стану. Його ліквідація збройними силами Речі Посполитої мала б, без перебільшення, найтрагічніші наслідки для українського народу. Здавалося, що за відсутності в розпорядженні гетьмана будь-яких військових сил (у той час, коли на Південь України просувалася щонайменше 45-тисячна польсько-литовська армія) не було анінайменшого шансу організувати їй опір.

28 вересня 1651 р. між Б. Хмельницьким та поляками був укладений тяжкий для України Білоцерківський мирний договір. Цей документ ультимативного характеру складався з 24 статей. Хоча умови укладеного договору і були тяжкими, втім, поза всяким сумнівом, вони були б незмірно тяжчими, якби не вдалося зупинити просування ворожого війська. Отже, згідно із договором передбачалося скорочення чисельності реєстру з 40 до 20 тис. козаків. Причому вони мали право проживати лише в королівських володіннях Київського воєводства, а з самого Києва велено було якнайменше записувати до реєстру. Ті козаки з Брацлавського та Чернігівського воєводств, котрі потрапили б до реєстру, повинні були продати чи залишити свої домівки і з сім'ями переселитися до Київського воєводства. Усі інші, хто залишався за межами реєстру, поверталися в підданство до панів. Підрозділи коронного війська дістали право розташовуватися на постій у Брацлавському та Чернігівському воєводствах з початку 1652 p., а на територію Київського воєводства прибувати їм заборонялося. Шляхтичі та урядники могли приїздити до маєтків, але до завершення складання реєстру мусили втриматися від збирання податків. Зберігалися всі колишні права за православною церквою та шляхтичами, які перебували в складі Війська Запорозького. Усупереч змістові договору Виговський за дорученням М. Лотоцького переконав гетьмана погодитися на розташування польських корогв від Паволочі по Саврань (Брацлавське воєводство) до завершення складання реєстру, бо, мовляв, це потрібно для безпеки старшини. Як бачимо, статті договору зводили нанівець автономію Української держави, різко зменшували її територію та чисельність армії. Однак полякам не вдалося остаточно ліквідувати козацьку республіку, змусити капітулювати її уряд, змістити з гетьманства Хмельницького. Усе це давало йому хоч і примарні, та все ж надії на можливість подальшої боротьби за незалежність.

Становище гетьмана залишалося вкрай складним. Адже умови договору неминуче мали викликати гостру реакцію не лише з боку селян, міщан і рядових воїнів, а й заможного козацтва та старшини полків, розташованих на території Брацлавського та Чернігівського воєводств. С. Маховський, котрий разом із Хмельницьким прибув до Корсуня, пізніше розповідав: «Одні раді тому миру, інші не дуже, як ті, що мають бути виписані з 40 тис, (так) і ті, які повинні вибратися з шляхетських маєтків і прибути до визначених міст, де дозволено бути козакам згідно з договором». Він же не без підстав, як згодом з'ясувалося, висловлював побоювання, що невдоволені козаки можуть обрати вождем когось іншого й розпочати заколоти, бо «на щось подібне заноситься». Якщо це помітив посланець Потоцького, то значно більшу інформацію про наростання загрози вибуху невдоволення мав сам український гетьман. Як перед великою грозою встановлюється на короткий час зловісна тиша, так і після укладеного договору перші тижні минули в нервовому напруженні. Закінчивши виснажливу й невдалу кампанію, значна частина козаків гаяла час у шинках. Є дані, як ми вже згадували, що не