Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

день розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу й передали Янові Казимиру листа. Канцлер повідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Палке бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав цінну інформацію про становище в таборі й запропонував ряд заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська.

Ранком 27 червня посли знову з'явилися до Яна Казимира. Їм передали такі вимоги: видати урядові 16 (чи, може, 17) полковників, частину яких передбачалося стратити, а інших залишити заложниками за Хмельницького та Виговського; повернути полонених жовнірів і шляхту; розірвати союз із татарами; віддати гармати, корогви, барабани, гетьманські бунчук і булаву; вдовольнитися умовами Куруківської угоди[4] тощо. Фактично козакам було запропоновано ультиматум.

Чорна рада відхилила домагання польського уряду й уповноважила послів добиватися збереження Зборівського договору. 28 червня вони принесли Янові Казимиру відповідь Війська Запорозького з відмовою визнати Куруківську угоду, видати старшину, шляхту та віддати артилерію, але зі згодою розірвати союз із Кримом і розпочати пошук Хмельницького, дозволом на повернення панів на козацьку територію, тільки без загонів жовнірів. Посли вимагали збереження статей Зборівського договору, вільного виходу з оточення, а також заборони коронному війську рухатися за ними «на Украшу». Обурений гордою відповіддю українців, Ян Казимир наказав артилерії розпочати обстріл їхніх позицій.

Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося. Дедалі гостріше відчувалася нестача хліба та солі, питна вода була поганою. Не вірячи в можливість успішного завершення боротьби, чимало козаків, селян та міщан покидало обоз, а деякі навіть переходили на бік короля. Наростало невдоволення низів війська діями Джеджалія, а також їхнє недовір'я до козацької старшини.

28 червня на місце Ф. Джеджалія було обрано М. Гладкого. Наступного дня старшина відправила до Яна Казимира, канцлера, коронного гетьмана та ряду магнатів своїх посланців із листами, в яких висловлювалося прохання виявити «милосердя», зберігши умови Зборівського договору. Послів прийняв Потоцький, який поводився брутально, вимагаючи забути про умови Зборівського договору, погрожуючи штурмом. Лише А. Кисіль (хоч і безуспішно) намагався схилити короля до поступливості. Від козаків вимагалося скласти зброю й здатися «на ласку короля». Для надання ультиматуму більшої вагомості польська артилерія вдарила по українському табору. Після цього вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на 30 червня старшинська рада обрала гетьманом Івана Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «відійти на Украйну оборонною рукою…». Граб'янка[5] зазначає, що спочатку планувалося стрімким ударом відкинути Лянцкоронського, відкривши таким чином шлях для відступу, а потім уже виводити все військо. Зрозуміло, що про цей план знала тільки старшина. Щоб приспати пильність ворога, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.

Тим часом Богун на чолі двохтисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку. Основна ж частина старшини проявила велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, – адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на десяту годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Почалася стихійна переправа. Помітивши цей нелад, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. У такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох (залишилося тільки 18 гармат і сім бочок пороху). В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з «наміром боронитися і дорого продати своє життя». Зрозуміло, що в умовах неорганізованого відступу через три переправи, а також наступу ворожих полків неминучими були відчутні втрати. За даними одних джерел, вони становили приблизно 4 тис. чоловік, за іншими – 8 тис, причому більшість загинула не від рук ворога, а внаслідок сум'яття на переправах.

Довідавшись, що козаки покинули табір, Ян Казимир і коронний гетьман негайно послали туди підрозділи кварцяного війська. Карателі застали лише хворих, жінок і дітей (вони були тут же вирізані), а також деякі козацькі загони, що прикривали відступ. Невмирущою славою вкрили себе 200—300 козаків, котрі відмовилися скласти зброю й тривалий час захищалися на одному з островів. Останній із них, озброєний лише самопалом і косою, ще кілька годин відбивався від жовнірів, поки не був убитий. До рук жовнірів потрапило небагато вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 корогв, у тому числі й подарованих Хмельницькому Володиславом IV і Яном Казимиром, одна з його булав, документи гетьманської канцелярії та скарбниця з 30 тис. талерів.

Отже, під час переправи практично все козацьке військо вдалося врятувати.

Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. Король прагнув продовжувати похід у напрямі Києва. Не поділяючи намірів короля, частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нової війни. Ян Казимир скликав нараду офіцерів, на якій оголосив, що все кварцяне військо (понад 30 тис. жовнірів), відправляється «на Україну», а він повертається назад; король обіцяв надіслати підкріплення й знайти кошти для платні жовнірам.

У цей час хан повільно просувався Україною, вагаючись у своїх намірах щодо вирішення подальшої долі Хмельницького.

Пізніше гетьман під час розмови з назаретським митрополитом Гавриїлом зауважував: «Знатное де дело, что у него, крымского царя, о нем, гетмане, был некакой злой умысл». Деякий час хан схилявся до думки про можливість обміну Богдана на кримських «цариків», які потрапили до польського полону. Гетьман перебував під постійним наглядом, а коли сідав на коня, то ноги йому зв'язували. За свідченням анонімного автора, Іслам-Гірей дозволяв йому вдень ходити вільно, але вночі його невсипущо стерегли ханські сеймени.

Зі свого боку, польський уряд, дізнавшися про затримку ханом гетьмана, робив спроби