Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та собака був страшенно голодний, скавчав і виляв хвостом, немов благаючи: «Дай мені трішки смаженої риби, і я дам тобі спокій».
— Геть, я сказав! — повторив Рибалка і замірився дати собаці копняка.
Але пес не звик, щоб із ним так поводилися. Він вишкірився, зблиснувши страшними гострими зубами, і втупив лютий погляд на Зеленого Рибалку.
Аж раптом у печері пролунав кволий голосок:
— Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не врятуєш, я пропав!
Собака відразу ж упізнав голос Піноккіо. На своє превелике здивування він виявив, що цей голосок чути з борошняної грудки, яку Рибалка тримає у своїх руках-лопатах.
І що ж тоді зробив Алідоро? Він підскочив, ухопив борошняну грудку, обережно взяв її в зуби і блискавкою вишмигнув із печери.
Рибалка страшенно розлютився, адже в нього вкрали рибу, яку він так мріяв з’їсти. Він кинувся слідом за собакою, але, зробивши кілька кроків, сильно закашлявся і змушений був повернутися.
Алідоро ж у цей час уже мчав стежкою, що вела до села. Там він зупинився й обережно поклав Піноккіо на землю.
— Як мені тобі віддячити? — сказав Піноккіо.
— Пусте, — відповів собака. — Ти мене врятував — жоден учинок не залишається без нагороди. Адже всі на світі мають допомагати один одному.
— Як ти потрапив до печери?
— Я все ще лежав на березі, як раптом вітер доніс казкові пахощі смаженої риби. Ці пахощі розбурхали мій апетит і приманили мене туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше…
— Ні слова більше! — скрикнув Піноккіо, знову спітнівши від жаху, — ні слова більше! Якби ти хоч на хвилину спізнився, мене б уже засмажили і проковтнули. Брр!.. Од самої цієї думки дрижаки проймають!
Алідоро, сміючись, простягнув Дерев’яному Хлопчикові свою праву передню лапу, і той міцно потис її на знак дружби.
Після цього вони розійшлися.
Собака почвалав додому, а Піноккіо, залишившись знову на самоті, та ще й із тягарем сумних думок, попрямував до найближчої хижі. Підійшовши до рибальської хатки, він звернувся до старого, що сидів на осонні біля дверей:
— Скажіть, шановний, чи не чули ви про бідолашного хлопчину на ім’я Едженіо, пораненого в голову?
— Цього хлопчика рибалки занесли в хатину, і…
— Він помер?… — перебив його Піноккіо, з тремтінням в голосі.
— Ні. Тепер він живий і відлежується в себе вдома.
— Правда? Правда? — вигукнув Дерев’яний Хлопчик і на радощах перекинувся через голову. — Значить, це була не смертельна рана?
— Вона могла б бути дуже серйозною і навіть смертельною, — відповів старий, — бо хлопця по голові вдарили великою книжкою, переплетеною в товстий картон.
— А хто поцілив у нього книжкою?
— Один його шкільний товариш на ймення Піноккіо, здається.
— А хто він, цей Піноккіо? — запитав Дерев’яний Хлопчик, прикинувшись дурником.
— Подейкують, що погань, ледар, вельми небезпечний тип.
— Наклеп, справжнісінький наклеп!
— А ти знаєш цього Піноккіо?
— Так, трохи знайомий, — відповів Дерев’яний Хлопчик.
— І якої ти про нього думки? — поцікавився старий.
— Я вважаю, що він хороший хлопець, старанний, слухняний і дуже любить свого батька і всю свою сім’ю…
Нахабно збрехавши, навіть і оком не зморгнувши, Дерев’яний Хлопчик помацав свого носа і помітив, що той подовшав на дюйм. Тоді він злякався і почав горланити:
— Не вірте, шановний, усьому хорошому, що я розповів вам про нього! Я знаю Піноккіо дуже добре і можу вас запевнити, що він справді паскудний хлопець, невихований нероба, який, замість того, щоб іти до школи, байдикував зі своїми непевними товаришами.
Щойно він це вимовив, його ніс помітно скоротився.
— А чого ти такий білий? — несподівано запитав старий.
— Бачте… це, власне кажучи, я дуже неуважний, тому притулився до щойно вибіленої стіни, — відповів дерев’янко.
Він посоромився зізнатись у тому, що його, як рибу, обкачали в борошні, щоб засмажити на пательні.
— А що ти зробив зі своєю курткою, штаньми і ковпаком?
— Дорогою на мене напали злодії і пограбували… Скажіть, добродію, а чи немає у вас часом якоїсь одежини для мене, щоб я міг дійти до свого дому?
— Синку, з одягу я маю тільки мішечок, у якому зберігаю боби. Якщо хочеш, можеш його взяти. Він он там лежить.
Піноккіо не змусив себе просити двічі. Він квапливо взяв порожнього мішечка, прорізав ножицями внизу і з обох боків невеликі дірки і вдягнув на себе як сорочку. У цьому вбогому вбранні повернув до села.
Проте дорогою з ним почали відбуватися дивні речі: його стали мучити докори сумління. Він робив один крок уперед, один назад і говорив, звертаючись до самого себе:
— Як я можу показатися на очі моїй добрій Феї? Що вона скаже, побачивши мене таким?… Чи пробачить мене вдруге?… Ясна річ, що не пробачить, і вона матиме рацію, бо я нікчемний хлопчисько. Я тільки те й роблю, що обіцяю виправитися, але не дотримую слова!
Коли він дістався до села, була вже темна ніч. Погода зіпсувалася, дощ лив стіною, проте, здавалося, Піноккіо вже ніщо не зможе спинити — він упевнено крокував до Феїного будинку, сповнений рішучості постукати й увійти.
Та перед самісіньким будинком мужність зрадила його, і, замість того, щоб постукати, він знову відійшов кроків на двадцять. І знову підійшов до дверей, і знову йому забракло мужності. Те ж саме повторилося і втретє. Нарешті на четвертий раз він тремтливими руками взявся за дверний молоток і разочок дуже тихесенько стукнув.
Він чекав, чекав, і нарешті через півгодини на верхньому поверсі загорілося світло (будинок був на чотири поверхи), і Піноккіо побачив, як звідти висунувся великий Равлик зі свічкою на голові. Він запитав:
— Хто стукає так пізно?
— Фея вдома? — запитав Дерев’яний Хлопчик.
— Фея спить і просила, щоб її не будили. А хто ти такий?
— Я.
— Хто — я?
— Піноккіо.
— Хто такий Піноккіо?
— Дерев’яний Хлопчик, що живе у Феї.
— О, знаю, знаю, — сказав Равлик. — Іду відчиняти, зажди хвильку!
— Швидше, будь ласка, інакше я можу померти від холоду!
— Хлопчику мій, я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.
Минула година, минуло дві години, а двері все не відчинялися.
Піноккіо, що тремтів від холоду і страху, осмілів і постукав голосніше. Після другого стукоту відчинилося вікно на третьому поверсі і показався той самий Равлик.
— Любий мій Равлику, ріднесенький, — крикнув Піноккіо з вулиці, — я вже чекаю дві години! А дві години за такої погоди здаються довшими, ніж два роки. Будь ласка, швидше!
— Хлопчику мій, — відповів Равлик з незворушним спокоєм і холоднокровністю, — я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.
І вікно знову зачинилося.
Пробило північ, потім першу ночі, потім другу годину,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Піноккіо», після закриття браузера.