Читати книгу - "У чому ж таємниця?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Обід затягся. Стінний дзиґар віддзвонив тричі. Дружина Мортьо прибирала зі столу. Жорж Маршан дістав фотографії й подав їх господареві.
— Це вам нічого не говорить?
Мортьо взяв фотографію, яку його колишній командир поклав перед ним на скатертину. Довго роздивлявся, тримаючи далеко від очей, потім, не сказавши жодного слова, кинув фотокартку на стіл. Дістав з кишені піджака футлярик. Начепивши окуляри, взяв знову фотографію й пильно вдивлявся в людське обличчя, зображене на ній. Відтак поклав на стіл, зняв окуляри й звів очі на батька Жана-Луї.
— Розумію… Так і ні, — промовив нарешті, дістаючи з кишені кисета з тютюном і книжечку цигаркового паперу.
Послинив пальця, вирвав аркушик з книжечки. Підняв голову й спитав байдужим тоном:
— А вам, вам це щось говорить?
Правицею насипав тютюну на папірець, якого затискував між трьома пальцями лівої руки. Жанові-Луї здалося, що в примружених очах Мортьо спалахнули гнівні вогники.
Жорж Маршан мовчки натоптував тютюном люльку. Виноградар послинив папір, зліпив цигарку, вклав її в кутик уст, дістав запальничку й промовив:
— Не говорить мені це ще нічого.
І припалив цигарку.
— Це ще не доказ, — додав.
— Очевидно, вас просто зраджує пам'ять. У нашому віці…
— О! В мене чудова пам'ять! Не треба так думати.
Він змів рукою крихти тютюну, що розсипалися на скатертині. Сховав до кишені кисет, книжечку паперу й запальничку.
Жорж Маршан, нарешті, розкурив свою люльку й випустив густий клубок диму. Вийняв з рота люльку й стримано сказав:
— Я розумію вас, Мортьо: ви боїтесь. Але ж тут нема чого боятися.
— Я боюся! Ні! Боюся тільки, щоб не завести вас в оману. Коли ви показали мені цей портрет, я здогадався, про що ви думаєте.
— Про кого, — поправив його Маршан.
— Так, про кого. Але коли він бував тут, ви ніколи з ним не зустрічалися.
— Це правда, однак, можливо, деінде. Я хотів би переконатися, чи це він… точніше, чи це вони.
— Знаю, ви про них мені казали. В мене набагато краща пам'ять, ніж ви гадаєте.
— Ну, то як?
— Якщо це не випадкова схожість, то він — його брат.
— Був колись. Він помер.
— Помер?
— Так, одного з них убито. Що з другим — не відомо.
Батько Жана-Луї коротко розповів про подію, що сталася біля озера Тейлак. Не признаючись, як потрапила до його рук ця фотографія, він запевняв, що на ній зображено гаданого зрадника партизанів.
— Тоді виходить, що це він продав вас фріцам, — зробив висновок Марсель.
— Атож. Розповів я вам усе це, розраховуючи, що ви вмієте мовчати, — сержанте Мортьо. — Хоча події ці відбувалися в далекому минулому, але…
— Марсель і я часто перепитували одне одного, — втрутилася в розмову дружина Мортьо, — чи оці жевжики не перевозили таємно людей з одного боку на другий. Таке ж бо могло бути. Ми жили на самому березі. Не раз і Марселеві якісь незнайомі пропонували (чи не так, Марселю?) великі гроші, аби він тільки допоміг їм дістатися до того берега… Звісно, ти, Марселю, міг би на своєму рибальському човні… От хоча б того разу…
— Облиш, Жанно, — перебив чоловік.
Він узяв за руку Жоржа Маршана, щоб привернути до себе увагу, наче хотів йому сказати щось по секрету.
— Ви знаєте добре, пане Маршане, — знову заговорила господиня, — що мій чоловік завжди відмовлявся від таких заробітків. Добрим людям він міг допомогти й задарма. Але зовсім не таким, як ота мавпа Рушон чи той зі своїм близнюком. Може, я всього не знаю, але з Марселем ми часто згадуємо, як того дня…
— Ти, Жанно, базікаєш і базікаєш, тільки тебе й чути, — урвав її Мортьо, підвівшись і подавши знак Маршанові, аби той ішов за ним.
«Що ж вона хотіла сказати?» — подумав Жан-Луї.
— Тільки довести нічого не можеш, — додав виноградар, прямуючи до дверей, що вели на подвір'я.
— А ти, ти хіба можеш щось довести?
— Не люблю звинувачувати, не маючи доказів.
— Я не звинувачую, а тільки думаю…
— Думаєш, думаєш, ти спершу базікаєш, а потім уже думаєш.
— Гості мої любі, — сплеснула в долоні Жанна, — ви бачите, який він. І оце двадцять років так він бурчить. Ох, кажу вам, не виходьте заміж… Ой, вибачте, панночко! — спохопилася жінка, згадавши про Жакліну.
— Побалакай, побалакай. Бачте, — звернувся Мортьо до гостей, — моя дружина наче й непогана жіночка, тільки любить язиком попрацювати. Іноді як зійдуться із сусідкою, то так уже безперестану торохтять, що й не чують одна одної. Коли розпрощаються, то й не пам'ятають, про що говорили. Хіба не правда, Жанно?
— Ти сама інколи не тямиш, що говориш… Ходімо, пане капітане.
Мортьо з порога поманив пальцем Маршана, аби той ішов за ним. Жанна тільки знизала плечима.
— За дві хвилини, пані Маршан, ваш чоловік повернеться, — звернувся Мортьо до дружини Маршана.
— Жорже, пам'ятай, що на нас чекає довга дорога, — промовила Сюзанна їм навздогін.
— Гаразд.
Що хотіла сказати Жанна Мортьо такого, що Марсель аж тричі уривав її? Жан-Луї перезирнувся з Жакліною і зрозумів, що вона теж про це думає.
— Про що пак ми гомоніли, папі Мортьо? — перепитала Сюзанна в господині.
— Не пам'ятаю, так забив мені баки… Ага, ви говорили, що збираєтеся їхати. Хіба не вечерятимете в нас?
— Щиро дякуємо, пані Мортьо, але нам треба сьогодні повернутися в Париж. Крім того, ми хочемо на годину заїхати в Солонь.
— Тоді ходімо у садок. Нарвете квітів.
Коли Жан-Луї з матір'ю й Жакліною вийшли у двір слідом за господинею, чоловіків надворі вони не помітили. І лише тоді, як поверталися з квітами, наштовхнулися на Жоржа Маршана і Марселя Мортьо, що простували до хати.
— Можна повернути поштою, — говорив Маршан.
— Коли вже вони будуть непотрібні вам. Звісно, рекомендованим пакунком.
— Не турбуйтесь.
Мортьо звернувся до Жана-Луї:
— Коли ж ви повертаєтеся в Персак?
— У суботу.
— Чудовий куточок Франції!
— Хіба ви знаєте? — перепитала Жакліна.
— Ми проходили там під час маневрів, коли я служив у війську. Пам'ятаєш, Жанно, я розповідав тобі?
Він перезирнувся з дружиною, і та всміхнулася.
— Ти все тільки обіцяєш повезти мене туди. Напевне, полишив там за собою нащадків, — пожартувала жінка.
Марсель гордо задер носа; Жанна теж раділа, що вколола чоловіка дотепом.
— Жанно, скільки тобі казати, що ти помиляєшся, — удавано виправдовувався Марсель. А тоді обернувся до Жана-Луї. — Там на великому майдані, де базар, є готель…
— Готель «Дю-Марше». Я в ньому зупиняюся.
— Ну, й гарно там!
Гостинні господарі ще кілька разів запрошували Маршанів лишитися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У чому ж таємниця?», після закриття браузера.