Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

— По-перше, — почав містер Смоллет, — нам треба продовжити те, що почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони тут-таки збунтуються. По-друге, ми ще маємо час — принаймні до того моменту, як знайдемо скарби. По-третє, серед команди є ще вірні люди. Хоч би там як, а рано чи пізно справа дійде до сутички. Тому я пропоную вибрати, як то мовиться, слушну нагоду й першими напасти на них, коли вони найменше цього сподіватимуться. На вашу челядь, містере Трелоні, здається ще можна покластись?

— Як на мене самого, — заявив сквайр.

— їх троє, — почав лічити капітан, — а з нами — семеро, враховуючи й Гокінса. А на кого можна надіятися з команди?

— Хіба на тих, яких Трелоні наймав до того, як зустрів Сілвера, — сказав лікар.

— Навряд, — заперечив сквайр. — Гендса я теж сам наймав.

— А я довіряв Гендсові, — зізнався капітан.

— Подумати тільки, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Далебі, мене так і пориває висадити корабель у повітря!

— Отже, джентльмени, — вів далі капітан, — можливості в нас невеликі. Ми повинні вичікувати й пильнувати. Згоден, що це не дуже легко. Приємніше було б відразу стятися з ними. Але нічого не вдієш: спочатку ми маємо пересвідчитись, хто лишився вірний нам. Вичікувати погожого вітру й пильнувати — така моя думка.

— Джім тут нам може стати в пригоді, як ніхто, — сказав лікар. — Матроси не криються перед ним, а він хлопець спостережливий.

— Гокінсе, я покладаю на тебе великі надії, — додав сквайр. Мене аж розпач узяв від цих слів: я дуже боявся, що не справджу їхньої довіри, хоч завдяки щасливому збігові обставин саме мені випало врятувати їм життя. А наразі, хоч би що ми говорили, з двадцяти шести чоловік команди тільки семеро було таких, на кого можна було звіритись, коли ж не брати до уваги мене, хлопчака, то нас було всього шестеро проти дев'ятнадцятьох.

Частина третя

МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Розділ XIII

ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Острів виглядав зовсім інакше, коли наступного ранку я вийшов на палубу. Хоч вітер цілком ущух, за ніч ми досить помітно просунулися вперед і тепер стояли всього за півмилі на південний схід від низького східного берега. Більшу частину поверхні острова покривав сіруватий ліс. Цю одноманітність перетинали в пониззі смужки жовтого піску та ще високі дерева з породи хвойних, що росли поодинці або купками, та все ж загалом острів здавався однобарвним і похмурим. Горби випиналися серед лісу гострим голим скеляччям. Усі вони мали химерні обриси, а особливо Підзорна Труба, що височіла над усіма іншими пагорбами на триста-чотириста футів: схили її були стрімкі, а верхівка зрізана — чисто мов п'єдестал для статуї.

«Еспаньйола» погойдувалася на океанських хвилях, цідячи воду в шпігати.[31] Напиналися снасті, з боку на бік ходило стерно, і весь вітрильник рипів, стогнав і дриготів, наче фабричний цех. Відчувши, що в мене голова йде обертом, я міцно вчепився за бакштаг. Я вже звик, коли корабель плив у чистому морі, але коли він стояв на місці та ще й гойдався, мов пляшка, мені робилося млосно, особливо вранці й натщесерце.

Не знаю, що на мене вплинуло, — може ця хитавиця, а може, похмурий вигляд острова з сірими меланхолійними лісами, з голими кам'яними схилами, з прибоєм, що грізно ревів і пінився під крутим берегом, — але хоч сонце сяяло яскраво й гаряче, хоч морські птахи з пронизливим вереском ловили в морі рибу і хоч кожен на моєму місці радів би, побачивши землю після такого довгого плавання, на серці в мене було тужно, і з першого ж погляду на Острів Скарбів я зненавидів саму думку про нього.

Цього ранку ми мали чимало роботи. Оскільки було цілковите безвітря, довелося спустити шлюпки, протягти шхуну на буксирі три-чотири милі, обігнути мис і ввести її у вузьку протоку за Островом Кістяка. Я з власної охоти сів у шлюпку, хоч і не мав там ніякого діла. Сонце пекло нестерпно, і матроси сердито бурчали за працею. Нашою шлюпкою командував Ендерсон, але замість стримувати підлеглих, він сам бурчав ще гірше за них.

— Ну нічого, — сказав він, лайнувшись, — скоро вже буде цьому кінець!

Мені здалося це дуже поганою прикметою. До цього дня матроси охоче й жваво виконували свої обов'язки, та досить було їм побачити острів, як дисципліна враз ослабла.

Довгий Джон весь час стояв біля стерника і підказував, кудою вести корабель. Він знав протоку, як власну долоню, і його зовсім не бентежило, що лот[32] показував більшу глибину, ніж позначена була на карті.

— Тут дуже сильний відплив, — сказав Сілвер. — І він поглиблює цей прохід неначе лопатою.

Ми зупинилися на тому місці, яке на карті було позначене якорем, за третину милі від обидвох берегів — головного острова й Острова Кістяка. Дно там було чисте й піщане. Загримів якір, падаючи у воду, і сполохав цілу хмару птаства, що з криком закружляло над лісом. Але за якусь хвилину воно заспокоїлось, і все навкруги знов затихло.

Бухта була добре закрита звідусюди заростями густого лісу, дерева спускалися майже до рівня припливу. На деякій відстані від положистого переважно берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві маленькі річечки, чи, власне, багнисті потічки, впадали в протоку, що здавалася тихим ставком. Рослинність біля цих річок мала якесь отруйне яскраво-зелене забарвлення. З корабля ми не могли бачити ні будівлі, ні частоколу в лісі, і якби не карта в нас, можна було б думати, що ми — перші люди, які причалили до цього острова, відколи він піднявся з глибин океану.

Жоден звук, жоден подув вітерця не порушували мертвої тиші, тільки з-за півмилі долинав сюди глухий гул прибою, що розбивався об скелі. У повітрі чувся якийсь особливий, гнилотний запах — дух прілого листя й трухлого дерева. Я помітив, що лікар усе принюхується і принюхується, наче перед ним було тухле яйце.

— Не знаю, чи є тут скарб, — пробурмотів він, — але ручуся своєю перукою, що пропасниця є.

Поведінка команди, яка непокоїла мене ще на шлюпці, стала зовсім-таки загрозливою, коли ми повернулися на судно.

Матроси вешталися по палубі й про щось тихо перемовлялися. Кожен наказ сприймали невдоволено й похмуро і виконували неохоче. Навіть найнадійніші матроси піддалися цьому настроєві, бо ж нікого не знаходилось, хто осмикнув би товаришів. Назрівав заколот, зависаючи над нами, немов грозова хмара.

Та не тільки ми,