Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Ти точно хочеш піти? — прошепотіла сестрі на вухо.

— Точно. Ходи.

Дівчата почали спускатися, неквапно, немовби все ще можна змінити, врятувати ситуацію, наче ще був час. Але сходи були порожні. Вони зустріли його лише внизу, біля дверей будинку, які Лінка відчинила, чекаючи на Каську, доки та зав’язувала черевика. І тоді професор увійшов досередини, наштовхнувшись на двері, що їх притримувала Лінка.

— Перепрошую, — машинально проказала вона, ще не знаючи, що це Печериця. І відразу впізнала, думка наздогнала побачене, об’єднала його обличчя з іншим, своєї сестри, яка саме підвелася, переводячи погляд із зав’язаної шнурівки на чоловіка. А той, спітнілий, засапаний, саме потирав ударене дверима чоло, намагаючись якомога швидше дістатися нагору. Їхні очі на мить зустрілися, ото й тільки. Каська озирнулася й дивилася, як він біжить сходами догори, невисокий, темноволосий, такий самий, як вона. Біжить зовсім не так, немов кудись поспішав, а ніби втікав від чогось. І як кожен утікач, нагорі озирнувся, а тоді, похитавши головою, звернув у бік кабінету номер сто дванадцять.

Каська важко гепнулася на лавку перед будинком.

— Батончика хочеш? — запитала Лінка, але сестра заперечно похитала головою. Лише за кілька хвилин, які вони сиділи мовчки, бо Лінка боялася й слово промовити й навіть ворухнутися, Каська запитала:

— Гадаєш, він мене впізнав?

— Як він міг тебе впізнати, адже він не знає, що ти жива! — відказала Лінка, сама не розуміючи, нащо бреше. Бо відчувала, що професор упізнав доньку. Той його погляд… Лінка аж здригнулася.

— Слухай, вони так страшенно на нього нарікали, ті студенти. Гадаєш, він і справді такий… неприємний?

— Не знаю. Мабуть, щось в ньому є, якщо…

— Якщо твоя мати в нього закохалася?

— Ага… — Лінка підгилила ногою камінець. — То що, хочеш повернутися?

— Ні. З мене досить. Зрештою, не знаю, чи я ще колись на таке наважуся. Ходімо звідси, бо якщо я ще трохи тут посиджу, то, мабуть, знепритомнію.

Лінці весь час не давала спокою одна думка, що вони мешкали так близько від університету, близько від нього. Мама була в професора закохана, а потім збрехала йому. Усім збрехала, бідна мама… Чи хтось із них колись намагався… Чи мама теж якось перевірила, коли чергує Єжи Печериця й чекала на нього в коридорі або за деревом, виглядаючи його невисоку постать? Або він… Чи знає, де вона живе? Що вона так близько? Чи приходив він колись до неї? От, про що думала Лінка, коли задзеленчав телефон. З агенції! Ой леле!

— Так, це я, — відповіла вона, тремтячи.

— Вас попередньо записано до танцювального колективу. Завтра відбудеться кастинг. О сімнадцятій. Треба принести чорні колготки й туфлі на підборах, костюми дадуть на місці.

— Але… Це якась робота? — наважилася нарешті запитати Лінка.

— Ну, я ж кажу, що танцювальний колектив. Весілля, банкети на фірмах, решту вам на місці розкажуть.

«Отакої», — подумала Лінка, а потім несподівано зраділа. Може, на неї чекає нова, цікава робота?

* * *

На місці з’юрмилося чи не тридцять дівчат у чорних міні-спідничках і білих блузках. Лінка запізнилася. Усе через те, що не могла знайти чорні колготки, у яких не було б дірки, а мамині туфлі виявилися завеликі й довелося напхати до них відповідну кількість вати, щоб ті не злітали, але й не тиснули.

— Перепрошую, — підійшла до якогось чоловіка, що сидів на стільці й дивився на дівчат. Жінки, з якою вона познайомилася під час минулих відвідин, ніде не було. — Я запізнилася.

— Іди до Ліліани, вона дасть тобі костюм. Ліля! — погукав він. — Тут іще одна прийшла!

До Лінки підбігла невеличка світловолоса дівчина з волоссям, зібраним у хвостик. Була в коротенькій спідничці.

— Ліліана — наш хореограф.

Білявка тицьнула їй якусь одежинку й побігла до дівчат. Лінка подалася перевдягатися до туалету.

— І раз, і два, і три, рука, рука, поворот. І раз, і два, plier, plier, рука, рука…

Лінка не могла втямити, про що йдеться. По-перше, вона ніколи не вчилася танцювати, ані в школі, ані будь-де. Навіть на випускному балу в гімназії виступала в останній парі, але її це взагалі не цікавило. По-друге, через запізнення вона геть розгубилася. Намагалася заховатися серед дівчат, розмахувати руками й ногами так, аби ніхто не помітив, що вона нічого не вміє. Лінка спітніла й подумала, що краще перестати вдавати, наче танцює, але придивившись до решти, залишилася. Звісно, вона не була єдиною, хто танцював як ведмідь, було ще кілька дівчат, які плутали кроки, проте їй здавалося, що вона тут найбільша незграба. Боже, ну що це вона вигадала? Краще б узагалі сюди не приходила! Похнюпившись, Лінка подалася до гардеробу, тоді віддала заповнену анкету, подумавши, що скрізь, невідомо навіщо, треба щось заповнювати, до того ж, не один раз. Мабуть, найкраще залишитися в друкарні. Вона вже навчилася розкладати пробники й наклеювати рекламки, невдовзі м’язи на руках зміцніють настільки, що легко працюватиме по вісім годин. Та щойно дійшла додому, як почула телефонний дзвінок. То була жінка з агенції.

— Вас беруть, — повідомила вона. — Директор ухвалив позитивне рішення. Найближчий event буде в четвер. Запишіть телефон організатора й про все домовляйтеся безпосередньо з ним.

Безпосередньо Лінка дізналася, що вони виступатимуть на інтеграційній вечірці, яку організовують у відомій ковбасній фірмі. Виїзд автобусом на Мазури, бо там усе мало відбуватися, у четвер по обіді. Повернення в п’ятницю, дуже рано вранці. «А як же ліцей?» — майнула думка. Та це не була найбільша проблема. І вже точно не єдина.

— Є одна проблема, — продовжував директор колективу, який, зрештою, відрекомендувався як «Ірек, давайте перейдемо на ти». — Ти неповнолітня. Мусиш принести згоду від батьків. Власне, досить згоди одного з батьків. То як?

— А… яка буде платня?

Ірек назвав суму, уп’ятеро більшу за те, що вона заробляла за ніч у друкарні. Лінка вдала, наче роздумує.

— Ну, що ж… гаразд, — пробурмотіла вона.

А поклавши слухавку, заверещала: «Єс! Єс!» і підстрибнула догори.

Роздрукувала бланк згоди батьків, а потім замислилася. Звісно, можна було ризикнути. Уявила собі, як вона пояснює мамі: «Мамо, розумієш, є така халтурка, танцювати на вечірці в готелі на Мазурах»… І здригнулася, збагнувши, як жахливо це звучить. Шанси на успіх були мізерними. Хіба що мама виявиться непритомна чи геть задурена, щоб таке підписати. Вона не була надто дбайливою матір’ю, проте Лінка знала її достатьо добре, щоб зрозуміти: мати не погодиться, принаймні не відразу. Почне допитуватися, зателефонує до агенції й