Читати книгу - "Маріупольський процес"

18

Клунок хтось розгортав.

Від цієї здогадки перехопило дух. Пакунок лежав у надійному сховку між дровами, затулений поліном – усе як раніше, проте щойно Роман торкнувся його, як стало зрозуміло: хтось його звідси витягав, порпався у ньому. Тут хтось похазяйнував.

Краї пакета рвучко розгорнув – усе причандалля на місці. Ба навіть більше – із новим додатком. У двох невеличких полотняних мішечках – торохкітлива дрібнота. Роман промацав уміст, розв’язав шнурки. Сушені яблука. І маленькі саморобні сухарики. Тепер зрозуміло, хто міг таке докласти. Жінка. Але… Яка жінка?

Ольга, швидше за все. Про неї перша думка.

Але могла бути й Валентина, чом би ні? Вона тут як вдома почувається, в усі закапелки заглядає.

Як би там не було, хтось дає зрозуміти, що підтримує його задум. Тільки хто? Все ж таки Ольга?

– Шукаєш щось? – вона у дверях. Іронічна посмішка кривить губи. Ямочками дражнить.

От і відповідь.

– Та ось… – розгубився Роман, але швидко знайшовся з відповіддю: – Сухариків закортіло…

У тій самій сукенці, що він її вперше побачив вже майже три тижні тому. Русяве волосся, дитячі веснянки на носі. Губи кусає, усмішку намагається втримати або… невже сльози? Очі сумні, підозріло блищать. Він ледве опанував себе, мало не зірвався з місця, мало не зробив кілька кроків назустріч, шоб обхопити її всю, згребти в обійми, притулитися обличчям до її волосся.

Ні, він не зробить цієї дурниці.

– Мальбрук в похід зібрався… – Ольга зазирає йому просто в очі, вона знущається з нього. Які там сльози!

– Не знає, коли повернеться, – підтримав він гру.

– Для чого повертатися? – голос у неї зірвався, наче тріснув, затремтів, але виправився. Голос завжди відвертіший за вираз обличчя, він не збреше. То все ж таки їй не байдуже до Романа?

Тримай себе, хлопче, у руках. Бо що ти їй скажеш? Що потім робитимеш? Не пхайся у халепу.

– Бо я ще… не все тут зробив.

Вона пхикнула, розвернулася й пішла. Від баргарона озирнулась, рукою стовбур погладила.

– Довгенько ж доведеться чекати, – голос вже впевнений, відверто насмішкуватий. – Якщо ти про підлогу, про дошки, то їх ще немає… Як надумаєш тікати, не забудь попрощатися!

Ото як вигадає щось. Попрощатися! Ще й телефонами запропонувала б обмінятися. Накручував себе, роздмухував у собі злість та роздратування, вони ж були, він пам’ятає, там мало ще щось залишитися. Намагався пригадати усе, що дратувало, відштовхувало, здавалося чужим та неприйнятним… Хотів піти звідси з полегшенням, спаливши за собою всі мости, щоб нічого тут не тримало, жодні ниточки. А воно чогось не вдавалося, лізла в очі та незабутня картинка.

Від неї йому вже не буде спасіння: Ольга, якою він її вперше побачив, як вона стояла над ним у променях призахідного сонця, вся у сяйві, у прозорій сукенці. Сепаратистка, хай йому грець! Під три чорти нехай іде той спогад!

Силоміць перемкнув думки на прагматичну хвилю. Гаразд. Отже. Так… Виходити треба під ранок, щойно розвидниться.

Усе перевірив. Запхав у старий солдатський наплічник. Тепер спати. Чуєш, Дику? Спати! Пес сидить, витріщається на нього. То сиди собі, кудлатий, коли так! Роман ще трохи покрутився туди-сюди на своєму тапчані, тоді підвівся й пішов до хати.

На порозі другої кімнати зупинився, сперся плечем в одвірок. Баба похропувала на високих подушках. У жовтому колі світла від перехнябленої настільної лампи Ольга шурхотіла олівцями, замальовувала контурні карти. Із відсутнім виразом обличчя. Механічно й зосереджено шоркала олівцем до паперу; здавалося, права рука існувала окремо від неї. Коротко глянула на гостя, узяла інший олівець з розкиданих на стільниці. Який під руку трапився, такий узяла, не дивлячись. Бразилія під сновигання помаранчевого олівця перетворювалася на сонячну пляму.

– Скажи свій телефон.

Вона наче й не здивувалася, почувши. Із лунким тріском відірвала шматок Атлантичного океану. Написала номер, зламавши синій олівець, дописавши зеленим. Подала йому клаптик паперу.

Головне, щоб погляди не зустрілися.

Вона, схоже, була такої ж думки. Навіть очей не підвела. Він прочитав синьо-зелені цифри, запам’ятав їх про всяк випадок і сховав уривок карти до нагрудної кишені. Рипів олівець, Аргентина вкривалася коричневим кольором. Не прокидаючись, рвучко зітхнула баба Аня, чорна Циганка у її ногах навіть не ворухнулася.

Роман ще посидів під баргароном, ще почухав Дикові за вухом, утупившись поглядом у темряву, де городи і спуск до балки, і вихід на підвищення до кладовища, і бита дорога в обхід. Він знав, куди тримати курс.

Місяць плутався у верховітті дерева, десь далеко-далеко вибухали снаряди. Коли усе змовкло, повітря набралося такою тишею, що сюрчання коників видалося оглушливим. У очах стояла Ольга, напівобернута до нього, рука погладжує стовбур баргарона, пальці ніжно торкаються паралельних рисок, наче гітарних струн. Дерево немов заштриховане чиєюсь рукою, що намагалася відволіктися і заспокоїтися… Між явом та нічним забуттям – не провалля, а неглибока балка… яку можна перейти, загорнувши штани вище коліна та знявши взуття… босими ногами у вологій траві…

На світанку Роман ступив на ґанок, зупинився перед дверима хати. Ольга завжди на ніч загачувала двері зсередини. Ці старенькі сині двері вели у крихітні сіни, а тоді до кімнати, вікно якої дивилося надвір. Роман наче бачив зараз усю хату зсередини. Її перетинали дві перехресні лінії стін. Від порогу передньої кімнати прямо – двері до врятованого покою з новою, ще не викінченою підлогою. Основу там закладено надійну, вони з Ольгою удвох зробили все на совість. Ліворуч від входу – маленька прибудова, туалет і ванна, праворуч – дві інші кімнати, одна за другою, там Ольга і баба Аня бачать ранкові сни.

Він уявив, як двері прочиняються зсередини і він відсахується від несподіванки. Ольга стоїть у сінях, наче й не лягала з вечора. Припухлі очі, рідний погляд. Він переступає поріг, обіймає її. Нарешті. Не думаючи, що буде потім. Вона одразу, тієї ж миті, обхоплює його руками, беззвучно плаче.

Шалена мить. Серце його калатає.

Він торкається губами її вологих щік, її ямочок над губами, нюхає її волосся, нарешті, нарешті він занурюється у нього обличчям, і Ольга дозволяє, вона підставляє його губам підборіддя, щоки, очі, притискається до його шкіри розкритими губами, пам’ятаючи про синці, які щойно зійшли, але він не відчуває болю: не зупиняйся, не зупиняйся, не зупиняйся…

Він стоїть перед