Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

покупців до свого краму. На східний базар – а Климові випало побувати в Туркестані – це торгове дійство не було схожим, бо гармидер усе ж таки був на порядок меншим. Та все одно побачене нагадувало незвичній до подібного видовища людині єдиний живий організм. Котрий, здається, ніколи не відпочиватиме.

Найбільше заскочила дика суміш мов: польська чулася так само часто, як ідиш. Климові доводилося бувати в місцях осілості євреїв, чути, як вони говорять між собою, й після того він хоча б не робив помилки, називаючи їхню мову єврейською, так її визначали в Російській імперії. Вихваляючи товар, відчайдушно торгуючись, сперечаючись і, зрештою, б’ючи по руках, домовившись про ціну, люди на цьому великому базарі чудово розуміли один одного. Навіть якщо до мовних букетів додавалася німецька, пізнавана завдяки рубаним фразам, і зовсім-зовсім трошки – українська…

Коли минули перші страхи загубитися в гамірному натовпі назавжди, Клим відчув – на зміну поволі приходить інше. Йому раптом закортіло загубитися, розчинитися в юрбі: те, заради чого він поспіхом виїхав, а коли вже називати речі своїми іменами – втік із Києва. Між тим Шацький помітно пожвавився, бо явно відчував себе у звичному середовищі, серед своїх, у безпеці. Хоч Клим не розумів, що саме могло загрожувати немолодому зубному лікареві.

Велівши Кошовому триматися поруч, він пірнув у галасливий натовп, вітаючись на ходу мало не з кожним третім, встигаючи при цьому запитати одних – про справи, інших – про здоров’я дітей, третіх – чи не болять зуби, і якщо болять, то радив не відкладати, приходити до нього в кабінет негайно. Лавіруючи між гендлярами й покупцями з управністю лоцмана, котрий ладен провести корабель найскладнішим, найпідступнішим фарватером, Йозеф перетнув площу й завернув до найближчої вулички. Тепер у натовпі Клим уже справді не встигав за ним, і довелося гукати, аби поводир зупинився. Той терпляче почекав, а коли Кошовий, трохи засапавшись, наздогнав, пояснив, кивком голови вказуючи напрям:

– Прошу пана, дивіться й запам’ятовуйте. Заблукати складно. Ось, зволите бачити, синагога. Поруч – миква, жидівська лазня. Як самі шукатимете мій дім, запитаєте вулицю Лазневу, тут усякий покаже. Далі, за нею, вулиця Ламана. Така її назва, і вона своїм розташуванням цій назві цілковито відповідає. Ходім.

За ринковим майданом було вже не так гамірно, хоч крамниці з гендлярами були й тут. Причому в кількості, яку Кошовий не спостерігав у центральній, поважнішій частині Львова, і приблизно таку бачив у Києві на Подолі, теж передмісті, котре з недавнього часу непомітно ставало важливим і невід’ємним міським продовженням. Шацький, простуючи Лазневою, далі вітався на всі боки, то ледь підносячи капелюха догори, то просто торкаючись пальцями крисів. Настрій уже помітно поліпшився.

Завернувши до себе на Ламану, враз зупинився, вклякнув стовпом. Не чекаючи такого, Клим, дріботячи позаду, налетів, штовхнувши поводиря в спину. Швидко оговтавшись, негайно вибачився. Та Йозеф раптом утратив до свого гостя інтерес, принаймні – на короткий час. І Кошовий раніше почув:

– Ага, Шацький, то ти вже таки прийшов додому? – і вже потім побачив жінку, якій належав голос.

Вона стояла перед ними серед вулиці, на бруківці, розставивши міцні сильні ноги, взуті в грубуваті черевики з тупими носами. Здавалося, жінка впирається в брук, намірившись витримати ворожу навалу й при цьому встояти. Зріст середній, практично один в один із заскоченим Шацьким, його робив трошки вищим хіба капелюх. Натомість ця не стара ще жінка трохи роздалася вшир, що вкупі з впертими в боки руками додавало їй войовничого вигляду. Нижній край не нової, проте чисто випраної білої блузки, застебнутої під горло, ховався під широкою спідницею із шотландки. Шию прикрашало простеньке намисто, волосся кольору густої смоли було закручене вузлом на голові й нагадувало велику ґулю.

Знаючи, що далі буде, й випереджаючи словесний водоспад, Йозеф виставив уперед руки, ніби затуляючись розчепіреними долонями:

– Естер! Мовчи, Естер! Мене виправдали й відпустили! Невже ти думаєш, що поліція пускає людей на волю, якщо вони у чомусь винні? Ти хіба не знаєш, що таке цісарське правосуддя?

– І що це таке? – грізно запитала Естер Шацька.

– Це – справедливість, жінко! Це закон і порядок! І потім, сама знаєш – зараз у Львові є кого й за що саджати за ґрати! Шлимазли із бомбами та револьверами зовсім утратили всякий сором! Хіба Шацький повинен займати чуже місце у буцегарні!

Лиш тепер Клим помітив – за зустріччю Шацьких з цікавістю стежить якщо не вся вулиця, то щонайменше – мешканці найближчих будинків. Відчувши частину уваги тутешніх євреїв також і на власній персоні, вчергове зніяковів, повів плечима, сильніше стиснув ручку саквояжа – так, ніби це могло допомогти або від чогось урятувати.

Тим часом Естер посунула на Йозефа.

– Можливо, я й поняття зеленого не маю, що воно є – цісарське правосуддя, – мовила суворо. – Але в такому разі, Шацький, ти розчарував мене зараз куди більше! Бо, бачу я, ти погано знаєш жінку, з якою прожив із Божою поміччю вже дванадцять років! Як мені ставитися до цього?

– Естер, ну хіба я тебе не знаю! Шацького знає половина Львова…

– …інших Шацький знає сам! – завершила Естер чуту вже сьогодні приказку. – Але дружина для тебе виняток! Ти знаєш усіх, крім власної жінки, Шацький!

– Господь із тобою, Естер! Чому, на Бога, тобі таке зайшло в голову?

– Якби ти знав мене, Шацький, так, як я знаю тебе, ти б зрозумів: не встигли тебе відпустити, а до мене вже добігли чутки про твоє звільнення. Мазл тов! Якщо тебе звільнили, значить, ти не робив того, в чому тебе звинуватили за наклепом Лапідуса!

– То це Лапідус!

– Міг би здогадатися! Відтоді, як він відкрив у передмісті власну практику, такого конкурента, як ти, позбавляється вперто. Плеще своїм липким язиком, щоб він у нього відпав, кому попало, де завгодно й що в голову вбреде! Він не знає, шлимазл, що єдиний, хто здатен загубити Шацького, – це ти сам, Йозефе!

– Знову ти за своє, Естер! Ще й при людях!

– Хіба людям нічого про тебе невідомо? Я вже дванадцять років, із того часу, як народився наш первісток, шукаю, де ти закопав свої таланти. Й сушу собі голову, чом не хочеш викопувати їх назад! І невже ти не міг здогадатися, що твоя Естер дізнається про твою невинуватість? Як погано ти думаєш про свою дружину, Шацький! Ось через що відразу з поліції не поквапився додому! Тебе ж не годували в поліції? Чи зараз у тюрмах годують краще, ніж удома? Тоді я дуже перепрошую, чоловіче, –