Читати книгу - "Фальшивомонетники"

Він подивився на свого годинника. Тридцять п’ять хвилин на дванадцяту. Потяг, мабуть, уже прибув. А що як раптом станеться неможливе, й Олів’є зустріне його на пероні? Він на це абсолютно не сподівався. Мало ймовірно, що Олів’є взагалі довідається про листа, в якому він повідомляв його батькам про свій приїзд і де ніби мимохідь, недбало й неуважно він назвав день і годину, мабуть, у надії, що доля може влаштувати йому приємний сюрприз.

Потяг зупинився. Швидше покликати носія! А втім, не варто, валіза в нього не дуже важка, а камера схову не так далеко... Якщо й справді Олів’є його зустрічає, то чи впізнають вони один одного в натовпі? Вони бачилися так мало! Та й хлопець, мабуть, змінився!.. О небо! Невже це він?

IX

Нам би не довелося жалкувати про те, що сталося потім, якби радість, що її відчули Едуар та Олів’є, знайшла більш очевидний вияв. Але дивна неспроможність читати в душі та в серці іншого була властива обом і обох мовби паралізувала. Тож кожен подумав, що схвильований тільки він і, відчуваючи лише власну радість, був навіть трохи збентежений тим, що відчуває її так гостро, тому доклав усіх зусиль, щоб вона не видалася другому надмірною.

Саме тому Олів’є не тільки не побільшив радість Едуара, розповівши, як йому хотілося його зустріти, а й визнав за потрібне сказати, що його, мовляв, привели до цього кварталу справи, так ніби просив пробачення, що прийшов на перон. Він був аж надто делікатний, тому його вразлива душа, певно, переконувала його, що Едуарові його присутність могла здатися недоречною. Але він не міг збрехати, не почервонівши. Едуар помітив, що Олів’є почервонів, а що він спочатку схопив руку Олів’є й палко її потиснув, то подумав, теж від надмірної делікатности, що саме цей його жест примусив хлопця почервоніти.

Він був сказав йому спершу:

— Я переконував себе, що ти не прийдеш. Але в глибині душі я був певен, що побачу тебе тут.

Тепер він, мабуть, подумав, що ця його фраза могла здатися Олів’є самовпевненою. І почувши, як той відповів із неуважним виглядом: «Я однаково мусив прийти до цього кварталу у справах», він випустив руку Олів’є, і його піднесений настрій відразу впав. Він хотів би запитати в Олів’є, чи той зрозумів, що листа, адресованого його батькам, він написав для нього, але так і не наважився це сказати. Олів’є, боячись видатися Едуарові нудним або, що той хибно його зрозуміє, мовчав. Він подивився на Едуара й здивовано відзначив, що в того тремтіли губи, але відразу опустив погляд. Едуарові було приємно зустріти цей погляд, але водночас його опанував страх, що він здасться Олів’є надто старим. Він нервово крутив у пальцях клаптик паперу. То була квитанція, яку йому дали в камері схову, але він на це не звернув уваги.

«Якби це була квитанція камери схову, — сказав собі Олів’є, дивлячись як Едуар зіжмакав папірця, а потім неуважно пожбурив його геть, — він би її не викинув».

І обернувся лише на мить, щоб побачити, як вітер підхопив папірця, й він опинився далеко позаду них, на хіднику. Якби він дивився трохи довше, то побачив би, що якийсь молодик підібрав того клаптика. То був Бернар, який ішов за ними, після того як вони вийшли з вокзалу... Тим часом Олів’є був у розпачі, не знаходячи, що сказати Едуарові, й мовчанка між ними ставала нестерпною.

«Коли ми дійдемо до Кондорсе, — повторював собі він, — я йому скажу: «Тепер мені пора йти. До побачення»». Та біля ліцею він вирішив пройтися з ним трохи далі, до рогу вулиці Прованс. Але Едуар, якого ця мовчанка теж гнітила, не міг дозволити, щоб вони отак розлучилися. Він затяг свого супутника в кафе. Едуар сподівався, що порто, яке він замовив, допоможе їм подолати ніяковість.

Вони цокнулися.

— За твої успіхи, — сказав Едуар, піднявши келих. — Коли в тебе іспит?

— Через десять днів.

— І ти почуваєш себе готовим?

Олів’є стенув плечима.

— Цього людина ніколи не знає. Досить бути просто не в гуморі того дня.

Він не наважився відповісти: «Так», щоб не видатися надто самовпевненим. До його збентеження додавалися також бажання й острах називати Едуара на «ти». Він задовольнився тим, що будував кожну свою фразу в такий ухильний спосіб, що звертання на «ви» з неї виключалося, і цим відібрав в Едуара можливість посприяти йому в переході між ними на «ти», а Едуар щиро цього бажав. До того ж він добре пам’ятав, що за кілька днів до свого від’їзду він спромігся цього досягти.

— Ти добре попрацював?

— Непогано. Але не так добре, як міг би.

— Ті, хто вміє добре працювати, завжди мають відчуття, що могли б попрацювати й більше, — промовив Едуар тоном повчання.

Він сказав це, попри власну хіть. І відразу ж ця фраза здалася йому безглуздою.

— Ти все ще пишеш вірші?

— Вряди-годи... Мені дуже потрібні поради.

Олів’є підняв погляд на Едуара. «Мені потрібні ваші поради, — хотів би він сказати, — твої поради». І його погляд, за браком голосу, сказав це так виразно, що Едуар подумав: «Це повага або делікатність примусили його так сказати». Але яка потреба спонукала його відповісти та ще й так різко:

— О, поради слід давати собі самому або просити їх у товаришів. Поради людей старших нічого не варті.

«Але ж я нічого в нього не просив, — подумав Олів’є. — Чому він протестує?»

Кожен із них дорікав собі в тому, що не може видобути з себе нічого, крім сухих, натягнутих реплік. І кожен, відчуваючи ніяковість та роздратування другого, вважав себе об’єктом і причиною цих почуттів. Такі розмови не можуть привести ні до чого доброго, якщо ніщо не прийде на порятунок. Ніщо не прийшло.

Олів’є цього ранку встав не з тієї ноги. Смуток, який він пережив, коли прокинувся й побачив, що Бернара немає поруч із ним, що той пішов, не попрощавшись, цей смуток, про який його на мить примусила забути радість зустрічі з Едуаром, тепер знову піднявся в ньому, мов каламутна хвиля, затопивши всі його думки. Йому хотілося б поговорити про Бернара, розповісти про все Едуарові, зацікавити його долею друга.

Але найменша посмішка Едуара, завдала б йому невигойної рани,