Читати книгу - "Гармидер у школі"

— Уперед! — вигукнула Саманта і, не зволікаючи, кинулася до примірочних. Несподіваний напад сімох піратів викликав паніку серед покупців. Кілька чоловіків вибігли з примірочних, притримуючи руками напіврозстібнуті штани і сорочки. Бідолашний мер тільки-тільки зняв свої старі штани, коли на нього накинулися пірати, звалили з ніг і понесли, не зважаючи на його крики про допомогу, не зважаючи навіть на зблискування в повітрі його волохатих ніг.

— Віддайте мені мої штани! Це обурливо! Я мер, поставте мене на землю!

— Заткнися, ти, падлюко! — проревіла Саманта своїм найлютішим піратським голосом. — Інакше я відріжу тобі вуха!

— О-о-ой! — злякано видусив із себе мер і тут же замовк.

Кілька працівників магазину і покупців намагалися прийти мерові на виручку: вони кинулися на викрадачів, озброївшись вішаками, підставками для капелюхів, парасольками і сумками.

Однак у піратів були куди кращі практика і вправність, набуті на шкільному майданчику, і вони легко відбили контратаку. Вирвавшись надвір, пірати увіпхнули мера у швидку допомогу.

Міс Гармидер різко рушила з місця з виском шин, залишивши за собою хмарку диму і сморід паленої гуми. Навздогін за нею із завиванням сирен кинулися дві поліцейські машини, які тільки що прибули на місце події.

— Блискуче! — сказав Гері, вихиляючись у вікно. — Мені подобається бути піратом.

Поки швидка допомога під'їхала до школи, мер встиг отримати назад свої штани, а міс Гармидер пояснила йому, у чім річ, і як місіс Вухокрут намагалася їх усіх обдурити.

— Прошу мене вибачити, — сказала вона, — але ми не могли втрачати часу. Я мусила доставити вас якомога швидше. Усі діти досі у школі, вбрані в костюми, чекають, коли ви відкриєте бібліотеку.

Мер сидів спереду біля неї, чіпко хапаючись за краєчок сидіння, коли машина проходила повороти, стаючи дибки на два колеса. Він обернувся до Лілії зі слабкою, але захопленою усмішкою:

— Це так весело, — вичавив він. — Мені вже сто років не було так весело. Подумати тільки, мене викрали десятирічні пірати! Якби-то всі відкриття бібліотек були такими! З цього вийде гарна стаття для газети. Швидше, отам поверніть вулицею наліво, це коротша дорога.

Швидка допомога ще не встигла зупинитися на стоянці біля школи, як усі вже повискакували з неї і кинулися до школи, очолювані міс Гармидер.

— Переговори залиште мені, — шепнула вона, коли вони ввійшли у вестибуль. На них очікуюче дивилося море облич.

— Що відбувається? — закричала місіс Вухокрут.

Лілія усміхнулася до неї.

— Усе гаразд, місіс Вухокрут. Просто сталося деяке непорозуміння. Дозвольте мені представити вам пана мера. Він прибув, щоб усе-таки відкрити нашу бібліотеку.

— Але це неможливо! — випалила завуч. — Я не можу цього дозволити!

Тут, ніби щоб додати ваги словам місіс Вухокрут, подвійні двері різко розчинилися, і у вестибуль ввірвалися четверо полісменів.

— Усім залишатися на місцях! — закричав інспектор Хоул. — Ви всі заарештовані!

Містер Притул, чи то пак вдова Твонкі, виступив уперед із явно привітною усмішкою:

— О, теж маскарадні костюми! — почав він. — Хіба ж це не гарно, діти? Репортери теж переодяглися.

— Я не репортер, я справжній полісмен! — заверещав інспектор Хоул. — А вас заарештовано за викрадення, збройний напад, перевищення швидкості і… і… і…

Інспектор Хоул раптом замовк і подивився на містера Притула з непідробним жахом:

— Ви директор! У вас вуса!

— На вас сукня!

— Так. Можна, я подую у ваш свисток?

— Ні, припиніть, облиште мій свисток. Заарештуйте цих піратів!

Поліцейські кинулися до дітей і вже збиралися заарештовувати піратів, коли їм на виручку прийшов сам мер. Він поспішно пояснив інспектору, що він прибув у школу, щоб відкрити бібліотеку, що це маскарад і все таке.

Напруженість почала спадати.

Тільки місіс Вухокрут почала все більше і більше втрачати спокій — в міру того, як вона усвідомлювала, що її план ось-ось провалиться.

Коли завуч вже збиралася виконати свою звичайну штучку із втягуванням рота і вибухнути гнівом, з'явилася рятувальна партія у постаті справжнього репортера і фотографа.

Як тільки завуч побачила камери преси, її настрій одразу змінився, а на лиці знову засяяла радісна усмішка. Вона привітно вишкірила зуби, поправила кок і поспішила через вестибуль до входу.

— Ах, шановні панове журналісти, ви, звичайно ж, прибули, щоб сфотографувати шостий клас!

— Ну, насправді ми ще не вирішили…

— Звичайно ж, ви хочете сфотографувати мій клас, — наполягала місіс Вухокрут. — І мене. Наші костюми найкращі. Крім того, ми найстарші. Шостий клас, вставайте, ходіть до мене.

Поки шестикласники вставали, решта дітей і вчителів у відчаї перезиралися. Мало того, що місіс Вухокрут намагалася зіпсувати всім забаву, то тепер вона ще й мала зібрати всі лаври.

Усі погляди звернулися до міс Гармидер. Невже вона не зупинить це неподобство? Але виявилося, що на допомогу прийшла не Лілія, а вдова Твонкі.

— Думаю, що фотографувати найкраще в музичному кабінеті, місіс Вухокрут, — сказав містер Притул. — Там гарно і тихо, і преса зможе присвятити вам стільки часу, скільки захоче. Шостий клас, ідіть за мною.

Директор вивів шестикласників із вестибулю. Коли вони підійшли до дверей музичного кабінету, містер Притул звернувся до місіс Вухокрут:

— Зайдіть і подивіться, чи там прибрано, — запропонував він.

— Мушу сказати, що з вашого боку це дуже добра ідея, містере Притул, — сказала завуч, заходячи в музичний кабінет. — Принаймні нам не заважатимуть ці жахливі пірати.

Як тільки вона опинилася всередині, містер Притул зачинив двері і замкнув їх на ключ.

— А тепер, — спокійно сказав він, — ходімо назад у вестибуль, подивимося, чим ми можемо зайнятися — для різноманітності.

Він повів дітей назад у вестибуль, не звертаючи уваги на приглушені крики зі звукоізольованого музичного кабінету.

Після цього церемонія відкриття бібліотеки і справді пройшла дуже добре. Мер виголосив цікаву промову, запросив усіх полісменів усередину, і всім дісталося по шматку торта. Журналісти зробили стільки фотографій, що стаття про відкриття бібліотеки зайняла в газеті цілий двосторінковий розворот.

Усім було дуже весело, але що особливо впадало у вічі, то це те, наскільки тепер усі почували себе вільно і радісно, які всі були багаті на вигадки і приязні тепер, коли місіс Вухокрут була замкнута в музичному кабінеті.

— Думаю, її треба випустити, — сказала місіс Пател.

— Я загубив ключ, — випалила вдова Твонкі.

Після довгих років змагань з місіс Вухокрут містер Притул не збирався так легко здатися.

— Я залишу для неї шматок торта, — спокійно сказала міс Гармидер.

Зачинена в музичному кабінеті місіс Вухокрут виявила, що їй буде тяжко вибратися. Вона твердо вирішила втекти, але єдиним шляхом на волю, крім замкнених дверей, було віконце на пласкому даху, на