Читати книгу - "Колекціонер"

— Ти неймовірний.

— Дякую, — озвався я.

— Якщо ти мене відпустиш, я б хотіла тебе бачити, ти мені дуже цікавий.

— Як у зоопарк ходити? — спитав я.

— Спробувати зрозуміти тебе.

— У тебе не вийде, — варто визнати, що мені подобалося в цій розмові бути таким собі загадковим чоловіком. Я відчував, що отак можу їй показати, що вона не все знає.

— Я не думаю, що в мене вийде.

Тоді раптом вона стала переді мною навколішки, здійнявши зігнуті руки вгорі над головою, в такій східній позі. Вона тричі мені вклонилася.

— О великий таємниций володарю, ци приймесь ти вибацення своєї мізерної раби?

— Подумаю, — відповів я.

— Твоя мізерна раба дузе-дузе вибацяєця за негарний лист.

Я не втримався від сміху: актриса з неї була блискуча.

Вона так і лишалася навколішках, поклавши долоні на підлогу по боках, уже серйозна, і не зводила з мене очей.

— То ти надішлеш листа?

Я змусив її попросити знову, але врешті здався. То була чи не найбільша помилка в моєму житті.

Наступного дня я поїхав до Лондона. Я, як дурень, сказав їй, що туди їду, і вона дала мені список, що купити. Там було чимало (пізніше я зрозумів, що це мало мене затримати). Я мав купити якийсь особливий імпортний сир, поїхати кудись на Сохо по її улюблені сосиски, а ще платівки, одяг та інше. Вона хотіла картини якогось художника, саме його. Того дня я був безхмарно щасливий. Я думав собі, що вона вже й забула про ті чотири тижні, ну, може, й не забула, але спокійно сприйняла, що буде мені потрібна довше. Мрії, мрії…

Я приїхав аж тоді, коли о п’ятій настав час пити чай, і, звичайно, одразу пішов вниз до неї, але тут же відчув, що щось не так. Вона зустріла мене без усякої радості й навіть не подивилася на те, що я купив.

Невдовзі я зрозумів, у чому річ: вона витягла зі стіни чотири камені, напевне, щоб прорити підземний хід. На сходах була земля. Я швидко все розкусив. Весь цей час вона сиділа на ліжку і не дивилася на мене. Далі теж були камені, тож усе одно нічого страшного не сталось. Але я зрозумів цю гру: сосиски, особливі картини — усе це лише дешева мильна опера.

— Ти намагалася втекти, — сказав я.

— Ой, замовкни! — закричала вона.

Я став шукати, чим вона змогла це зробити. Раптом повз мене пролетіло щось і дзенькнуло об підлогу. То був великий старий цвях; хтозна, де вона його дістала.

— Більше я тебе так надовго не залишаю, — заявив я. — Я більше не можу тобі довіряти.

Вона просто мовчки відвернулася, і я страшенно боявся, що вона знову почне голодування, тож не став ні на чому наполягати. Я просто вийшов. Пізніше я приніс їй вечерю. Вона мовчала, і я дав їй спокій.

Наступного дня з нею було все гаразд, вона ані словом не згадала вчорашню спробу втечі; вона більше ніколи про це не згадувала. Але я бачив, що в неї глибока подряпина на зап’ясті, і вона скривилася, коли намагалася взяти в руку олівець.

Листа я не відіслав. Поліція в деяких речах страшенно здогадлива. У мого знайомого з ратуші брат працює в Скотланд-Ярді. Їм досить дрібки пилу, щоб зрозуміти, звідки ти прийшов тощо.

Звичайно, коли вона мене спитала, я почервонів; я пояснив, що це тому, що вона мені не довіряє і таке інше. Здається, вона повірила. Може, щодо її батьків це було й негарно, але з того, що вона мені розповіла, то були такі собі батьки. Та й узагалі, про всіх не подбаєш. Як то кажуть, найголовніше передусім.

Так само я вчинив, коли вона попросила мене передати гроші у фонд руху проти атомної бомби. Я виписав чек і показав їй, а відсилати не став. Вона хотіла доказу (касового чека), але я запевнив її, що переказав гроші анонімно. Я це зробив, щоб їй було приємно (виписав чек), але не розумію, навіщо витрачати гроші на те, у що не віриш. Я знаю, багаті люди дають великі суми, але, на мою думку, вони просто хочуть прославитися чи обхитрувати податкову.

Щоразу, коли я водив її у ванну, я прикручував ті дошки на раму. Мені не подобалося весь час їх там лишати. Усе йшло добре. Одного разу була дуже пізня година (одинадцята), то я зняв з неї кляп, коли вона пішла туди. Ніч була дуже вітряна, зі справжньою бурею. Коли ми спустилися посидіти у вітальні (мені добряче дісталося за те, що я називав її залою), звичайно, у неї були зв’язані руки, тож, здається, нічого поганого не мало статися, і я ввімкнув верхнє світло (вона сказала, що імітація вогню в каміні — це взагалі кінець і треба в ньому палити справжні дрова, як я згодом і зробив). Ми там трохи посиділи, вона розташувалася на килимі, сушачи волосся, а я просто дивився на неї. На ній були широкі штани з того, що купив їй я, виглядала вона дуже привабливо: вся в чорному з маленькою червоною хусточкою на шиї. Весь день перед купанням вона ходила з двома косами — одне з найбільших задоволень було бачити щодня її волосся. Біля каміна ж воно було розпущене й розкинуте по плечах — так мені подобалося найдужче.

За якийсь час вона встала і пройшлася кімнатою, не знаходячи собі місця. Вона весь час повторювала: «Нудно». Знов і знов. Це звучало дивно, особливо з огляду на завивання вітру за вікном.

Раптом вона зупинилася переді мною.

— Розваж мене. Зроби що-небудь.

— Ну а що? — спитав я. — Фотографії?

Ні, фотографій вона не хотіла.

— Не знаю. Ну заспівай, потанцюй чи що.

— Я не вмію співати. Чи танцювати.

— Ну то щось смішне розкажи.

— Я нічого такого не знаю.

То була правда. Я жодного анекдота не міг пригадати.

— Ну ти маєш знати. Я думала, кожен чоловік знає сороміцькі анекдоти.

— Я б тобі не розповів, навіть якби знав.

— Чому?

— Вони для чоловіків.

— А про що, на твою думку, жінки розмовляють? Закладаюся, що знаю більше непристойних анекдотів, ніж ти.