Читати книгу - "Колекціонер"

Це тільки один приклад того, як вона до мене ставилася.

Іншого дня вона взялася за мене, говорячи про своїх батьків. Цілими днями вона розповідала мені, як їм погано від хвилювання і який я негідник, що не даю їм знати про неї. Я виправдовувався тим, що не можу ризикувати. Але одного дня після вечері вона сказала:

— Я знаю, як це зробити без ризику. Ти надягнеш рукавички. Купиш папір і конверти у «Вулворті». Надиктуєш мені лист. Поїдеш до найближчого великого міста і вкинеш його у скриньку. Тебе не можна буде відстежити. «Вулвортів» по всій країні дуже багато…

Вона все тиснула з цим на мене, і одного дня я зробив, як вона радила: купив папір і конверти. Того вечора я дав їй аркуш і дозволив писати:

— Я в безпеці, мені ніщо не загрожує…

Вона записала, прокоментувавши:

— Це кепська англійська, але нехай.

— Пиши, як я кажу, — і продовжив: — Не намагайтеся мене знайти, це неможливо.

— …Не знайти — це неможливо, — сказала вона. Зухвала, як завжди.

— Мене добре доглядає друг, — продовжив я. — Оце і все, підписуй листа.

— Може, переказати вітання від містера Клеґґа?

— Дуже смішно.

Вона дописала ще щось, а тоді передала мені папірець. Лист закінчувався словами: «До скорої зустрічі, Нанда».

— Що це таке? — спитав я.

— Мене так у дитинстві називали. Вони тоді зрозуміють, що це саме я.

— Мені дужче подобається «Міранда», — сказав я. Для мене це ім’я було найкрасивіше. Коли вона підписала конверт, я поклав у нього аркуш і, на щастя, зазирнув туди. У нижній частині конверта був папірець, не більший, ніж половина цигаркового папірця. Не знаю вже як, але вона його заготувала й непомітно просунула туди. Я розгорнув його і подивився на неї. Вигляд у неї був зухвалий. Вона просто відкинулася на стілець і дивилася просто на мене. Вона написала дуже-дуже дрібно й дуже тонким олівцем, але літери розбірливі. Це був зовсім інший лист:

«Т., М., мене викрав божевільний. Ф. Клеґґ. Клерк з Еннекса, який виграв гроші. Ув’язнена у підвалі відлюдного котеджу з дерев’яними балками зовні, дата на будинку 1621, горбиста місцевість, дві години від Лондона. Поки що в безпеці. Боюся.

М.»

Я був по-справжньому розлючений і шокований, не знав, що робити. Урешті я запитав:

— Боїшся?

Вона мовчки кивнула.

— Але що ж я зробив? — перепитав я.

— Нічого. Тому мені й страшно.

— Не розумію.

Вона опустила очі.

— Чекаю, що ти зробиш.

— Я пообіцяв і пообіцяю знову. Ти так заносишся, бо я не вірю тобі на слово, не розумію, чому зі мною це має бути інакше.

— Пробач.

— Я тобі довіряв, — сказав я. — Я думав, ти розумієш, що я поводжуся по-хорошому. Ну то я не дам себе використати. Мене твій лист не цікавить.

Я поклав його в кишеню.

Запала довга мовчанка, я знав, що вона на мене дивиться, але сам на неї не дивився. Раптом вона встала переді мною і поклала руки мені на плечі, так, щоб я мав подивитися на неї, вона змусила мене подивитися вниз, їй в очі. Не можу це пояснити, коли вона була щирою, то могла душу з мене витягти, я ставав просто глиною в її руках.

Вона сказала:

— Ти зараз поводишся, як маленький. Ти забув, що тримаєш мене тут силою. Визнаю, це цілком лагідна сила, але все одно страшно.

— Поки ти триматимеш свого слова, я буду дотримувати свого, — пообіцяв я. Звичайно, я почервонів.

— Але ж я не давала слова не пробувати втекти, правда?

— Ти зараз чекаєш лише того дня, коли побачиш мене востаннє. Я досі для тебе ніхто, так?

Вона наполовину розвернулася.

— Я хочу востаннє побачити цей будинок, а не тебе.

— Ще й «божевільний»! — сказав я. — Ти думаєш, божевільний поводився б із тобою так, як я? Сказав би я, що б із тобою зробив божевільний. Він би вже давно тебе вбив. Як отой Кристі, мабуть, ти думаєш, я кинуся на тебе з кухонним ножем чи що, — сьогодні вона мене по-справжньому зачепила. — До якого божевілля ти сама дійшла? Ну гаразд, ти вважаєш, що я ненормальний, бо тримаю тебе тут. Може, й так. Але скажу тобі, що такого було б значно більше, якби більше людей мали час і гроші на це. У кожному разі, таких більше, ніж здається. Поліція знає, — запевнив її я. — Цифри такі великі, що вони навіть бояться їх оприлюднювати.

Вона міряла мене поглядом. Було враження, що ми геть незнайомі. Мабуть, у мене був дивний вигляд, це була найдовша моя заява.

— Не дивися так, — сказала вона. — Я боюся того, що є в тобі, а ти сам про нього не знаєш.

— Чого? — спитав я. Я й далі сердився.

— Не знаю. Щось таке чаїться в будинку, в цій кімнаті, в цій ситуації й чекає свого часу. У якомусь розумінні ми проти нього на одному боці.

— Це просто розмови.

— Ми всі хочемо такого, чого не можемо мати. Бути пристойною людиною означає визнавати це.

— Ми всі беремо те, що нам брати не можна. А коли не візьмемо, то весь час компенсуємо його, поки можемо, — мовив я. — Звичайно, про таке не дізнаєшся.

Тоді вона усміхнулася до мене, як людина значно старша:

— Тобі потрібна допомога психіатра.

— Єдина допомога, яка мені потрібна, — це щоб ти ставилася до мене як до друга.

— То я так і ставлюся, правда. Хіба не бачиш?

Запала довга мовчанка, її порушила вона:

— Ти не відчуваєш, що все занадто далеко зайшло?

— Ні, — відказав я.

— Ти мене зараз не відпустиш?

— Ні.

— Можеш зв’язати мене, заткнути мені рота і відвезти назад до Лондона. Я нікому не скажу.

— Ні.

— Але ж ти чогось від мене хочеш?

— Я хочу тільки бути з тобою. Весь час.

— У ліжку?

— Я ж сказав, що ні.

— Але чого ж ти хочеш?

— Краще я про це не буду.

Тоді вона замовкла.