Читати книгу - "Цензор снів"

— О, Бернардинський пляц. Кнайпа «Центральна».

— Там я раз впився на трупа, — сказав Кулюс.

— А тепер нас чекає цюпа, — продекламував одновухий. — Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею.

— Чому? — запитав я.

Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею

— Бо там усе з медом, — зареготав. — Хіба нє, Курчалабо? — штовхнув жінку.

— А такечки так, що з медом, — промуркотіла вона.

— Минаємо кіно «Apollo», — продовжив чоловік.

— Я там був, коли крутили «Любов і смерть», — зітхнув Кулюс.

— То як вони ся кохали, а потім отруїлись? — запитав я.

— Йо, — хитнувся всім тілом Кулюс, — так було. — Моя жінка плакала, а я нє. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.

— З журби? — спитав одновухий.

— Аякже. За паном Мрожком. Сплутала свої ліки з аршеником[22], яким я щурів труїв. Ціле щастя, що я на ту пору сидів у цюпі.

— То ви тепер удівець, — констатував я співчутливо. — Тепер заживете, не?

— Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’яті, вже вирішили, жи йому амінь, а він ади-во ожив.

— Яв «Apollo» ходив кожного понеділка, — сказав одновухий. — Вибирав, де сидит пані в червоному капелюшку, і вмощувався біля неї. І навіть ніц не говорив. Мені було доста лише біля неї сидіти. Нюхати її парфуми, слухати, як шелестит її сукня, як вона шморгає носом, або зітхає, коли сумна сцена.

— А чого лише по понеділках? — поцікавився Кулюс.

— У понеділок я мав вільне, бо працював у ресторації піаністом. Увесь тиждень, а особливо в суботу і неділю було купа роботи, танці за танцями. В понеділок я відпочивав. О, вже Легіонів. Кіно «Casino».

— І шо там нинька крутять?

— «Дорога до Ріо де Жанейро». Нігди там не був.

— У тому Жанейро?

— Не, в «Слеші».

— А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, — мрійливо закочував очі Кулюс.

— До «Тону»?

— А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, — мрійливо закочував очі Кулюс

— Йо. В «Утіху» нас не пускали, там показували кіна для дорослих. Але в «Тоні» ся збирала своя Гранда[23], хоч і панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мій кумпель Дзяма мав таку спеціальну гумову рурку, яку встромляв до кишені комусь, хто сидів попереду і цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потіха.

— А так-так, — похитав головою одновухий, — я не раз пробував до «Утіхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекламу: «У затишній залі й милій атмосфері проведеш час, оглядаючи французький еротичний фільм “Поволютку, мій когутку”». Але жи кіно крутили лише їдним проектором, то мусили вони робити перерви для зміни плівки. Тоді ся відчиняли бічні двері, аби глядачі могли подихати свіжим повітрям і перекурити. А ми на то тіко чекали і влітали досередини. Ганяли нас потім но цілій залі, але як не вдавалося до наступного дзвінка вигнати, то вже малисьмо спокій, сідали ми спокійно на підлозі перед екраном. А шоно закінчувалася чергова плівка, і в залі запалювали світло, як починалося нове полювання на нас із веселим гулюлюканням, свистом і криком.

— То так, але з появою звукових фільмів та забава ся скінчила, бо звукові фільми демонстрували з двох проекторів відразу і сеанс тривав без перерв, — устряв я. — А новий власник вигадав оригінальну привабу. Під час сеансів улітку до зали заходив дядько з великою піпою і розприскував над головами глядачів пахущу «лісову воду». В ніздрі бив аромат лісу і квітучого лугу.

— А була ще їдна цікавинка «Утіхи»: «чоловік з пугою», — згадав одновухий. — То був тип, який пильнував за порядком. Іно в кіні зчинявся балаган — штовханина за крісло, кидання огризками яблук, стрибання через ряди, тоді звідкись із темряви з’являвся той чоловік, змахував довжелезною пугою і самим її кінчиком безпомильно попадав просто в голову батяра. І шо цікаво: нігди не хибив. Ніхто не міг збагнути, як то йому ся вдавало орієнтуватися в суцільній темряві. А деколи доста було його скрадливого загрозливого шепоту: «Ти, в зеленім светрі, я тебе бачу! Слухай, шкрабе, в третім ряді!» Але незабаром його було арештовано за пограбування банку, і він десь пропав.

— Но, абисьте знали, жи то був я, — сказав Кулюс. — Тілько жи з тим пограбуванням вони всралися, бо ніц мені не довели, і я за три тижні вийшов з цюпи. Але директор вже не взяв мене назад.

На хвилю запанувала мовчанка. Я запитав одновухого:

— А вас чого до цюпи?

— То ви про мене не чули?

Раптом жінка рвучко скинула голову догори й зарепетувала:

— Гальо! Гальо! Стати! Я проїхала свою зупинку!

Вона намагалася навіть стукати в кабіну, але Кулюс її стягнув назад на лаву.

— Сказала, як перднула, — буркнув він, — ми всі свої зупинки давно проїхали.

— У, курв’яр засраний, — промурмотіла Курчалаба.

— Стули хавку! — гаркнув капрал у віконечко.

— Йди до дули — збирай крупи, — а відтак затягла:

На вулиці Миколая, фай-дулі, фай-дулі-фай.

Била баба пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!

Хулєра!

— Кажу востатний раз: стули хавку! — повторив капрал.

— Ей, пане пуліцай, не гнівайтеся, — озвався Кулюс, — бо то пісня про тих пуліцаїв, жи були за Австрії.

— Гм, може, воно й так, — відповів капрал, — але якого вона милого зиркає, співаючи, на мене?

— Але ж так чинять усі співаки. Хіба ви не бачили в театрі?

Тим