Читати книгу - "Життя Марії"

Чи похвали під назвою величини таланту.

Ми останні, хто вміє веселощі з цинізму черпати.

Останні, чия хитрість від розпачу так недалеко.

Вже народжується покоління смертельно серйозне

І сприймає дослівно те, що ми сприймали зі сміхом.

5

Нехай твої слова залежать не від того,

Що вони означають,

А від того, проти кого були вони вжиті.

Зі слів двозначних зроби свою зброю,

Слова зрозумілі занурюй у темряву енциклопедій.

Жодних слів не засуджуй, аж доки урядовці

Не перевірять у картотеці, хто вимовив ці слова.

Голос пристрасті кращий за розуму голос,

Оскільки безпристрасні історію змінити не годні.

6

Не люби жодної країни: країни так легко гинуть.

Не люби жодного міста: міста западають в руїни.

Не зберігай речей, бо з твоєї шухляди

Підійметься дим, отруйний для твого подиху.

Не май ніжності до людей: люди так легко гинуть

Або, покривджені, просять допомоги у тебе.

Не дивися в озера минулого: іржею покриті,

Інше покажуть обличчя, ніж ти сподівався.

7

Хто про історію мовить, той завжди безпечний.

Проти нього свідчити не встануть померлі.

Які захочеш можеш приписати їм вчинки,

Їхньою відповіддю завжди буде мовчання.

З глибу ночі зринає їхнє порожнє обличчя.

Надаси йому рис таких, яких тобі треба.

Гордий від влади над людьми, що давно померли,

Змінюй минуле на власну, кращу подобу.

8

Сміх, що постає з поваги до правди,

Є сміхом, яким сміються вороги народу.

Вік сатири закінчився. Не будемо більше

Підступною мовою сміятися з невдалих монархів.

Суворі, як і належить будівничим справи,

Дозволимо собі хіба що улесливу жартівливість.

З устами стиснутими, розумові покірні,

Вступаймо обережно в еру визволеного вогню.

Нью Йорк, 1946

Щастя

Яке тепле світло! З рожевої затоки

Ялини щогл, відпочинок линв

В імлі світанку. Там, де у води моря

Впадає струмінь, при містку, звучання флейти.

Далі, під аркою давніх руїн

Видно маленькі постаті,

Одна має червону хустку. Ще дерева,

Гори і вежі ранкової пори.

Вашингтон, 1948

Не більше

Повинен буду розповісти колись, як змінив

Думку про поезію і як сталося,

Що вважаюся нині одним із багатьох

Торговців і ремісників японського королівства,

Які складають вірші про цвітіння вишні,

Про хризантеми та місячну повню.

Коли б я міг венеційських куртизанок

Описати, як вони в дворику гілкою дражнять павича,

І з тканини єдвабної, перлової пов’язки

Вилущити важкі груди, червону

Смужку на животі від застібнутої сукні,

Так, принаймні, як бачив шкіпер галеонів,

Що прибули того ранку з покладами золота;

І коли б одночасно я міг їхні бідні кості

На цвинтарі, де лиже браму жирне море,

Замкнути в слові, міцнішому за останній гребінь,

Що в поросі під плитою самотньо чекає на світло,

Тоді б я не сумнівався. З неподатливої матерії

Що можна зібрати? Нічого, хіба що красу.

А тоді нам має вистачити цвіту вишні

І хризантеми, і повного місяця.

Монжерон, 1957

Ода до птаха

О складний.

О несвідомий.

Тримаєш за собою долоні пернаті.

Стоїш на лапах сірого ящура,

На кібернетичних рукавичках,

Що хапають усе, чого торкнуться.

О неспівмірний.

О більший, аніж

Безодня конвалії, око жука в траві,

Руде від оберту зелено-фіолетових сонць,

Аніж ніч у галереях із ліхтариками очей мурахи,

Галактика в чиєму тілі

Така ж, як і кожна інша.

Поза волею, безвільно

Гойдаєшся на гілці над озерами повітря,

Де затоплені палаци, вежі листя,

Тераси для посадок між лірою тіні.

Пригинаєшся, сполоханий, і гадаю собі —

Коли лапа послаблює хватку, випростовуються крила.

Колишеться місце, де ти щойно був, і в лінію кристалу

Зносиш своє тепле та пульсуюче серце.

О ні до чого не подібний, байдужий

До звуку pta, pteron, fvgls, brd.

Поза назвою, неназвано,

Рух бездоганний у величезному бурштині.

Якби зрозуміти в битті крил, що мене відділяє

Від речей, яким щоденно даю імена,

І моєї вертикальної постави,

Що витягується до зеніту.

Але дзьоб твій напіврозтулений завжди зі мною.

Його нутро таке тілесне й любовне,

Аж на шиї волосся мені стає сторч від

Спорідненості й твого екстазу.

Тоді чекаю в сінях ополудні,

Бачу уста коло мідних левів

І торкаюсь оголеної руки

Під запахом криниці та дзвонів.

Монжерон, 1959

Повинен, не повинен

Чоловік не повинен любити місяць.

Сокира в його руці має лишатись важкою.

Сади його повинні пахнути гнилими яблуками,

В міру заростаючи кропивою.

Чоловік, говорячи, не повинен

Уживати слів для нього дорогих

Ані розлущувати зерна,

Аби побачити, що там усередині.

Не повинен кидати крихти хліба ані плювати у вогонь

(Так принаймні вчили мене в Литві).

Коли ступає на мармурові сходи

Хам, нехай старається вижолобити черевиком щербину,

Як нагадування, що сходи не довговічні.

Берклі, 1961

Поставлять там екрани

Поставлять там екрани й наше життя

Будуть показувати від початку і до кінця,

З усім, що ми встигли забути, здавалося б, назавжди,

І нарядами епохи,

Що були б просто смішними й жалюгідними,

Коли б не ми їх носили, не знаючи інших.

Армагедон чоловіків і жінок.

Марно кричати: я їх кохав,

Кожне видавалося мені

Дитям бажаним і спраглим ніжності,

Я любив пляжі, басейни й клініки,

Бо там вони кість моєї кості, м’ясо мого