Читати книгу - "Глибоко під водою"

хотіла мати той браслет. Коли ти його знайшла серед маминих речей і начепила на зап’ястя, я поскаржилася татові (так, знову вигадую). Я спитала: «Чому вона повинна мати його?» — «А чому ні? — відповіла ти. — Я — найстарша». І коли він пішов, ти усміхнулася і стала милуватися ним на своєму зап’ясті. «Мені личить, — сказала ти. — Як ти гадаєш, мені личить?» Ущипнувши мене за руку, ти додала: «Сумніваюся, що він налізе на твою пухкеньку ручку».

Я витерла очі. Ти жалила так мене часто; жорстокість завжди була твоєю сильною стороною. Від деяких глузувань — щодо мого розміру, повільності, занудності — я відмахувалася. А інші — «Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — то вже були шипи, які заганялися глибоко в мою душу, і вирвати їх можна було хіба з м’ясом, ятрячи свіжі рани. Оці останні слова, які пролізли мені у вухо того дня, коли ми поховали нашу матір — о, я б з охоче задушила тебе голими руками за ці слова! І якщо ти заподіяла це мені, якщо ти були здатна довести мене до такого, то кого ти ще довела до думок про вбивство?

У надрах будинку, в кабінеті, я почала проглядати твої документи. Почала з буденних речей. З дерев’яних шаф біля стіни я дістала файли з медичними довідками — твоїми і Ліниними, знайшла свідоцтво про народження Ліни, без імені батька. Я знала, що так, звичайно, і буде; це була одна з твоїх таємниць, один з твоїх секретів, який ти пильно берегла. Але невже навіть Ліна не знає? (Я мала б спитати, не по-доброму: а ти сама хоч знаєш?)

Були папери зі школи, з денної школи Монтессорі в Парк-Слоуп, Бруклін, і з місцевої середньої тут, у Бекфорді. Документи на будинок, поліс страхування життя (бенефіціар — Ліна), виписки з банківських рахунків, інвестиційні рахунки. Звичайні уламки відносно добре впорядкованого життя, без будь-яких секретів, без прихованої правди, наче й розказувати немає чого.

У нижніх шухлядах лежали твої матеріали для «проекту»: коробки з грубими копіями картинок, сторінки з нотатками, деякі друковані, деякі написані від руки твоїм павучим почерком, синім і зеленим чорнилом, щось закреслено, накидано великими буквами, підкреслено, якась маячня конспіролога. Маячня божевільної. На відміну від інших документів, офіційних, у цих не було порядку, панував безлад, усе перемішалося. Неначе хтось тут рився, шукав щось. Моєю шкірою побігли мурашки, в роті пересохло. Поліцейські проглянули їх, звичайно. Вони взяли твій комп’ютер, але вони все одно хочуть бачити це. Можливо, вони шукали записку.

Я переглянула першу коробку з картинками. То були переважно фото затону, скелі, маленького піщаного пляжу. На деяких ти щось позначала по краях, я не могла розшифрувати тих позначок. Були й фотографії Бекфорда: вулиці і будинки, симпатичні кам’яні і потворніші нові. Один з них попадався знову й знову, простий едвардіанський двоквартирний з брудними фіранками, наполовину опущеними. Були фотографії центру міста, мосту, пабу, церкви, цвинтаря. Могила Ліббі Сітон.

Бідолашна Ліббі. Ти була одержима нею ще в дитинстві. Я ненавиділа цю історію, сумну і жорстоку, а ти хотіла слухати її знову й знову. Ти хотіла почути, як Ліббі, ще дитину, тягли до води, звинувачуючи в чаклунстві. Чому? — питала я, а наша мати казала: Тому що вона і її бабуся зналися на травах і рослинах. Вони знали, як робити ліки. Це здавалося дурною причиною, але дорослі історії були сповнені дурної жорстокості: дітей не пускали до школи, тому що шкіра в них була не такого кольору; людей б’ють чи вбивають за те, що вони моляться не тому богові. Пізніше ти сказала мені, що річ була не в ліках, а в тому, що Ліббі спокусила (ти пояснила, як це) старшого чоловіка і змусила його піти від дружини й дитини. Це не применшило її у твоїх очах; це було ознакою її сили.

Коли ти була маленька, років у шість-сім, ти наполягала на тому, щоб одягти одну зі старих маминих спідниць, ідучи на затон; вона волочилася по грязюці, хоча ти її підтягла ледь не до підборіддя. Ти піднялася на скелю, кинулася в воду, коли я гралася на бережку. Ти була Ліббі: Дивись, мамо! Дивись! Як ти думаєш, я потону чи випливу?

Я так і бачу, як ти це робиш, твоє збуджене обличчя. Я відчуваю м’яку руку моєї матері у своїй руці, теплий пісок між пальцями ніг, коли ми спостерігали за тобою. Цього не може бути: коли тобі було шість чи сім, мені було два чи три роки — не може того бути, щоб я могла це згадати.

Я запхнула руку в кишеню джинсів і витягла запальничку, яку знайшла у твоїй шухляді. Л.С. Чи це не Ліббі? Правда ж, Нел? Чи ти не була настільки одержима дівчиною, загиблою триста років тому, що вигравіювала її ініціали на своїй речі? Можливо, ні. Може, ти не була одержима. Можливо, тобі просто сподобалася ідея мати змогу тримати її в руці.

Я повернулася до паперів, шукаючи щось іще про Ліббі. Перебирала роздруківки й фотографії, копії старих газетних статей, вирізки з журналів, тут і там твої неделікатні карлючки виникають на краю сторінки, здебільшого нерозбірливі, рідше зрозумілі. Були імена, які я чула, були, яких не чула: Ліббі, Мері, Енн, Кейті, Джіні, Лорен… А у верхній частині сторінки про Лорен густим чорним чорнилом ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок».

Затон Утоплениць

Ліббі, 1679 рік

Учора казали, що це буде завтра, так що сьогодні настав час. Вона знає, що це не триватиме довго. Вони прийдуть, щоб потягти її до води, щоб перевірити її. Вона хоче, щоб це сталося, бажає, щоб час настав, не може дочекатися. Вона втомилася почуватися такою брудною, її шкіра свербить. Вона знає — це не допоможе, від ран, які зараз гниють і погано пахнуть. Тут потрібна бузина, чи, може, нагідки — вона не впевнена, що краще, і чи вже не запізно, аби будь-що могло допомогти. Тітка Мей знала, але її немає зараз, її вже вісім місяців як повішено.

Ліббі любить воду, любить річку, хоча й боїться глибини. Буде холодно, вона замерзне, але принаймні це змиє паразитів зі шкіри. Її поголили, коли заарештували, але волосся вже трохи відросло, і ці потвори повзають усюди, вгризаються в неї, вона відчуває