Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Усе суще слугує Променеві, — сказав Тед, і раптом його руки зімкнулися навколо рук Боббі. Вони були дуже холодні, ті руки, і на мить Боббі відчув кошмарний, до втрати свідомості, жах. Ніби його схопив мертвяк, здатний рухати лише руками і зіницями своїх мертвих очей.

А тоді Тед поглянув на Боббі, очі його були злякані, але знову майже нормальні. Зовсім не мертві.

— Боббі?

Боббі вивільнив руки і обхопив Теда за шию. Він пригорнув Теда до себе і в ту ж мить почув у своїй голові передзвін, дуже короткий, але напрочуд чіткий. Він навіть почув, як міняється тон дзвона, так як змінюється гудок потяга, що їде на великій швидкості. Було відчуття, ніби крізь голову Боббі щось стрімко промчало. Боббі чув тупіт копит по якійсь твердій поверхні. Дерево? Ні, метал. Вловив носом запах пилу, сухий і грозовий. У ту ж мить у нього засвербіло під очними яблуками.

— Ш-ш-ш! — подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. — Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!

Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…

Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?

— Боббі? — знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: — Боже милосердний, що я роблю?

Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.

Наразі це було єдине, що турбувало Боббі. Проте він почувався дивно: в голові дурман, ніби тільки-но прокинувся від важкої дрімоти. І водночас світ здавався навдивовижу яскравим. Кожна лінія, кожен обрис ідеально чіткі.

— Йоханий бабай, — пробурмотів Боббі, тремтливо посміхаючись. — Що це було?

— Нічого, що б тебе стосувалося.

Тед простяг руку по цигарку і, схоже, здивувався, побачивши, що у виїмці, куди він її запхав, тліє лише крихітний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попільничку.

— Я знову забувся, еге ж?

— Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епілепсія чи щось подібне. Твої очі…

— Це не епілепсія, — заспокоїв Тед, — і цілком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чіпай.

— Чому?

— Тому що. Обіцяєш?

Тед запалив нову цигарку.

— Гаразд. А що таке Промінь?

Тед зиркнув на нього пронизливо.

— Я говорив про Промінь?

— Ти сказав: «Усе суще слугує Променеві». Здається, так.

— Може, колись я тобі розповім, але не сьогодні. Сьогодні, якщо не помиляюся, ти їдеш на пляж?

Боббі злякано підскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.

— Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приїду.

— Ну то добре. Хороша ідея. Я маю ще написати кілька листів.

Не маєш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на які ти не хочеш відповідати.

Та якщо Тед цього домагається, то й нехай. Як часто повторювала Ліз Ґарфілд, у Боббі і своїх справ вище від даху. Проте, коли Боббі дійшов до дверей Тедової кімнати, згадка про клаптик червоної тканини на антені і зірку з півмісяцем, накреслену на класиках, змусила його неохоче повернутися.

— Теде, є дещо…

— Ниці люди, так, я знаю, — Тед посміхнувся. — Зараз можеш ними не перейматися. Зараз усе добре, Боббі. Вони не збираються сюди і навіть не дивляться в наш бік.

— Вони відходять на захід, — сказав Боббі.

Тед поглянув на нього крізь лусочки цигаркового диму своїми синіми, спокійними очима.

— Так, — промовив він, — і, якщо пощастить, на заході вони й залишаться. Сієтл мене цілком влаштує. Гарно тобі провести час на морі.

— Але я бачив…

— Мабуть, ти бачив лише тіні. У всякому разі, зараз не час для розмов. Тільки запам’ятай, що я сказав: якщо я ще раз отак забудуся, просто посиди і почекай, поки минеться. Якщо простягну до тебе руку, відійди. Як встану, накажи мені сісти. В такому стані я зроблю, як ти скажеш. Це ніби гіпноз.

— Чому ти…

— Досить запитань, Боббі, прошу тебе.

— З тобою все добре? Справді?

— Краще не буває. А тепер іди. І повеселися.

Боббі поспішив униз, вражений, як чітко виглядає все довкола. Сліпуче світло, що косо падає крізь вікно на майданчику другого поверху. І сонечко, що повзає по горлечку порожньої пляшки з-під молока біля дверей квартири Проскісів. І милозвучне бриніння у вухах, ніби голос цього дня — перша субота літніх канікул.

* * *

У квартирі Боббі повитягав свої легкові та вантажні машинки зі схованок під ліжком і в глибині шафи. Дві з них, «форд» і синій металевий самоскид, що його містер Бідермен передав мамою за кілька днів після дня народження Боббі, були досить класні, але до бензовоза і жовтого бульдозера Саллі їм було далеко. Бульдозер «Тонка» особливо добре годився для ігор у піску. Боббі вже передчував, як принаймні на годину порине в повномасштабні дорожні роботи, а поряд розбиватимуться хвилі і його шкіра рожевітиме на яскравому приморському сонці. Боббі спало на думку, що він не витягав машинок ще від зими, коли одного разу після завірюхи вони з Ес-Джеєм ціле суботнє пообіддя радісно прокладали мережу доріг у свіжому снігу міського парку. Боббі одинадцять, він уже виріс і от-от стане надто дорослий для подібних ігор. У цьому було щось сумне, але не конче сумувати зараз, якщо не хочеться. Нехай дні машинок швидко добігають кінця, але він настане ще не сьогодні. Точно не сьогодні.

Мама спакувала йому обід, але гроші дати відмовилася, не дала навіть п’ятака на окрему кабінку-роздягалку, що тяглися вздовж берега по той бік луна-парку. І ще перш ніж Боббі збагнув, що відбувається, як уже почалося те, чого він найбільше боявся: сварка через гроші.

— Досить і п’ятдесяти центів, — просив Боббі з плаксивими, дитячими нотками в голосі. Він ненавидів себе за це, але не міг стриматися. — Лишень пів зеленого.