Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

— Ти побачиш Пенелопу, — шепотів голос. — Ти побачиш Телемаха. Ось вони, поруч. Послухай їх.

Руки Одіссея затремтіли. Він потягнувся пальцями до своїх очей. Він був готовий здатися. Ти можеш боротися, якщо знаєш, навіщо це.

Ти можеш боротися заради свого щастя, але ти не можеш боротися проти свого щастя.

Він торкнувся пальцями хустки і стягнув її вниз.

* * *

Тиресій казав правду.

Очі Сцилли були світло-сірі. Майже прозорі. Здається, що це й не очі зовсім. Здається, що це плівка, за якою ховається ціла долина, в яку ти хочеш зазирнути, яку ти силкуєшся побачити — і в яку ти радісно пірнаєш, забуваючи про своє життя, віддаючи його монстру, як горня з медом, що ти його маєш удосталь.

Сцилла зжере тебе лише тоді, коли витягне всю твою волю. Коли твоя душа потоне в цьому чорториї, світло-сірому, майже прозорому.

Сцилла не битиме тебе і не змагатиметься з тобою. Вона ковтає тільки безсилих. Вичавлених, безвільних, спорожнілих. Оболонки людей.

Я озирнувся навколо. Жодного мого воїна вже не лишилось. Усіх їх убив м’який голос цього морського страхіття. Її світло-сірі очі.

Якась магнетична сила тягнула мене до борту. Я не хотів нічого іншого, я хотів лише підійти до краєчка свого корабля, переступити через борт, торкнутися ступнею морської поверхні — і відпустити себе. Жодного іншого бажання не було в моїй душі.

Раптом спалах світла осліпив мене. Я різко заплющив очі і відвернувся. Жахливий рев наповнив ущелину. Потім я почув сплески, важкі удари по морській поверхні, стогін і шум. Сцилла ревіла від болю.

Так тривало кілька хвилин. Увесь цей час я не міг розплющити очей — таке яскраве було світло, воно проникало в мої очі крізь повіки, воно сліпило мене навіть так, навіть крізь долоні, що я ними закрив обличчя.

Воно випалювало з мене погляд цих світло-сірих очей.

Усе скінчилося раптово, — так само, як і почалося. Шум стих, рев припинився, корабель мирно гойдався на хвилях.

Я розплющив очі. Переді мною нікого не було. Сцилла зникла. Її очі зникли. Я не міг згадати, які вони були. Пам’ять про них стерлася з мого серця.

Перед собою я побачив довгу вузьку протоку між двома скелями, що попереду закінчувалася виходом у відкрите море.

Там, далеко, була людська постать. Мені здалося, вона подає мені знаки, ніби запрошуючи до себе.

Я взявся за весла і повільно поплив уперед. Жодного воїна вже не було зі мною.

* * *

Молода жінка у білому одязі — вона стояла просто на воді, торкаючись своїми білими ступнями морської поверхні, граючись із вітрами, здіймаючи руки вгору від задоволення. Її тіло було майже прозоре, крізь нього я бачив обрій. Воно було вкрите візерунками.

Це була Іно, супутниця Посейдона. Минулого разу, коли Посейдон накликав шторм, вона врятувала мене, витягнувши моє тіло з глибин, віднісши його до землі феаків.

Сьогодні я знову завдячував їй своїм життям.

— Не знаю, Іно, як тобі дякувати.

Я бачив горизонт крізь візерунки на її тілі. Двоє китів із великими черевами та роздвоєними хвостами, що тримають на собі сонце.

— Коли я повернуся на тверду землю, я побудую тобі святилище та принесу в жертву дев’ятьох биків.

— Ліпше акул, — сказала вона.

— Добре, акул.

— Зубастих акул.

— Звісно.

— І морських їжаків.

— Так.

— І восьминогів.

— Неодмінно.

— І летючих риб.

— Так, богине.

Вона засміялася. Іно була схожа на дівчинку, маленьку беззахисну дівчинку.

* * *

Я подивився на небо.

Що означає бути богом? Що означає не знати смерті? Що означає не знати фізичного болю?

Чи страждають боги? Чи сум торкається їхніх сердець? Чи плачуть вони? Чи відчуття втрати їх розриває?

Думаю, так, бо як інакше могли би вони нам співчувати?

Чи у нас, смертних, є щось таке, чого немає у богів? Чи тужать вони за добротою наших сердець? За крихкістю наших почуттів? Чи розуміють вони те, що розуміємо ми: в наших життях немає повторення, бо в них є смерть.

А якщо боги живуть вічно, то чи відчувають вони щось один-єдиний раз? Чи розуміють вони, що ось цей запах, ось цей колір, ось це щастя, ось цей біль ніколи не повернуться?

Що вода, яку ти вилив із амфори в землю, назавжди стала цією землею?

Чи знають вони, що це означає — втратити когось, хто ніколи не буде знову з тобою?

* * *

Коли Іно сміялася, візерунки на її тілі змінювалися.

На місці китів, що тримали сонце, з’являлися восьминоги та летючі риби, нагадування про мою обіцянку.

— Я хочу тебе спитати, Іно.

— Питай усе, що хочеш.

— Чому ти допомагаєш мені?

— Ти відкриваєш мені нові почуття.

— Наприклад?

— Співчуття.

— Справді?

— Так.

— Але чому?

— Смертні хочуть стати безсмертними, Одіссею, а безсмертні хочуть стати смертними. Страждати, як смертні, кохати, як смертні, плакати, як смертні, співчувати, як смертні. Бо боги не плачуть. Люди плачуть за них.

— Хіба смертні — це не комахи, яких боги можуть розчавити, коли захочуть?

— Так, але ми шукаємо у вас те, чого не маємо. Ваші тіла крихкі, та ваші серця теплі. Вони бояться втрат, а тому люблять відчайдушно.

Одіссей мовчав.

— Смертні для нас — як діти. Ти сам заздриш дітям, хоч вони слабші за тебе. Тобі здається, що вони знають те, чого не знаєш ти — хоч ти мав більше досвіду і знань, хоч ти побачив увесь світ, хоча ти любив і ненавидів. Ти сам вчишся у дітей. Так і ми інколи заздримо вам. Ви слабші, але зі слабкості народжується краса.

Одіссей дивився на Іно, яка була схожа на дитину, на тонку прозору дівчинку, він дивився на море, яке лежало біля її ніг, ніби великий синій звір, що ліг на передні лапи і щойно заснув.

Зі слабкості народжується краса, це правда. Саме тому краса така беззахисна. Вітер здуває її одним подихом, вогонь знищує її одним доторком. Потворність живе довше, виповзає з підземних печер, заражає землю хворобою, вбиває і пожирає.

Краса ж слабка і беззахисна.

Але навіть потворність стає перед нею на коліна і виє від захоплення.

* * *

Далі я оминав землю.

Коли я бачив темні тіні на горизонті, то відвертав свій корабель якнайдалі від них.

Боги дивляться на мене з морських глибин і небесних висот, але я хочу побути в тиші, я хочу сховатися від усіх, живих і мертвих.