Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Моя линва тримала мене, вона була тверда, вона була непорушна, хоча борт тріщав, і я боявся, що наступної миті він розколеться навпіл.

Коли вихор став геть безумний, коли риби почали кружляти в ньому, нутро Харибди вивергнуло з себе великий фонтан води та різко закрилося. Море ще нуртувало кілька хвилин, хвилі накочувалися одна на одну, піна здіймалася на поверхні, але я зрозумів, що все вже позаду. Мене врятовано, і сонце стало в зеніті, прикрашене хмарою з двома маленькими тріщинками з обох боків.

Я опустився на коліна і заплакав.

— Афіно, я навіть не знаю, як тобі віддячити. Чому ти заступаєшся за мене? Хіба я заслужив твоєї милості? Хіба я заслужив твоєї доброти? Голос твій став моїм серцем, дихання твоє стало моєю кров’ю, тепло розлилося моїм тілом, але хіба я заслужив усе це?

— Плач, Одіссею, — почув я. — Сльози твої очищають тебе.

— Плач, Одіссею.

* * *

Я опустився на дно свого малого корабля і затремтів від сліз.

Коли плачеш, стаєш схожий на землю, зсередини якої ростуть оливкові дерева та виноград. Судоми повертають тебе в її темряву, в судоми землетрусів, що тебе породили.

Жінки тремтять усім тілом в момент насолоди, вони схожі на землю, що здригається від підземних поштовхів, і ти ніколи не знаєш, де їхнє джерело, ніколи не знаєш, де прорве тонку поверхню.

Як же я хотів зараз відчути свою жінку-землю. Як же хотів відчути її підземні поштовхи, тримати її в руках у момент радощів, як Уран тримав у руках Гею, поки з її очей не вилилися всі сльози, а з ними — ріки та океани.

Я лежав на дні корабля, відчуваючи себе першою людиною, в якої немає друзів та рідних, окрім землі та неба, у якої немає ворогів, окрім голоду та моря.

Це ще не все, я знав, це ще не все. Там, за урвищем, усередині скелі, є вузький хід. Багато хто заходить туди, але мало хто повертається живий. Коли я опинився тут уперше, я втратив шістьох своїх воїнів. Інші загинули в пащі Харибди, але шістьох убило страхіття, яке чекало на мене всередині.

Я притягнув своїх братів сюди, як пастир юрму тварин, але я вижив, а вони ні. За що вони загинули? Чому я лишився живий?

Так, я спущуся до них в Аїд. Я згадаю всі їхні імена, я покличу кожного з них, я говоритиму з ними. Я проситиму, щоб вони простили мене.

Почуття провини — це коли ти дивишся в черево Аїду, досі перебуваючи по цей бік.

Почуття провини — це коли ти вижив, а решта ні.

* * *

Коли чари Афіни минули, линва, що тримала мій корабель, тріснула і розірвалася. Вода понесла мене вглиб ущелини.

Велика печера у скелі притягувала течію, ніби вбираючи в себе гнучкого водяного змія.

Я знав, що коли опинюся всередині, течія зникне, все перетвориться на самотній спокій, все перетвориться на вічність, де немає руху вперед і назад, де є тільки вічний порожній час.

Він дасть Сциллі можливість зжерти нас усіх, повільно та довго. Десять днів мине, перш ніж вона повністю поглине тебе, казав мені Тиресій. Десять днів мук і повільної втрати себе в нутрощах монстра.

Корабель увійшов у вузький прохід, проплив під склепіннями, світлий овал входу поволі віддалявся від мене. Я наказав усім своїм воїнам зав’язати очі хустками.

Чому? — питали вони.

Я розповім вам, чому.

Сцилла

Сциллу зображають великим монстром із шістьма песячими головами.

Це правда.

Але найстрашніше в ній інше. Найстрашніше — погляд, який тебе знерухомлює. Який позбавляє тебе волі.

Кожен, хто подивиться в очі Сциллі, втратить бажання жити далі. Він втратить свою історію, він втратить відчуття свого тіла, він втратить прагнення берегти себе та боронити себе.

Воїни, які дивилися в очі Сциллі, кидали свої мечі і мирно ступали ногами на водну поверхню, тихо занурювалися в неї й ішли на дно. Сцилла звільна підхоплювала їх під водою, як м’які іграшки, набиті соломою.

Так говорив мені Тиресій, коли я вперше зустрів його в царстві мертвих. Тоді він розповів про страхіття, що на мене чекатимуть.

Я наказав своїм воїнам зав’язати очі хустками. Тоді сів на дно корабля, заплющив очі і стиснув меч у своїх руках.

* * *

Сцилла вийшла непомітно, всі шість її собачих голів тихо погойдувалися на своїх шиях, як великі змії, здатні накинутися на тебе будь-якої миті.

Корабель Одіссея йшов уперед, воїни продовжували працювати веслами, їхні очі були зав’язані хустками, вони плили всліпу, не бачачи шляху — але тільки так могли вони захиститися від чар страхіття.

Був лише один чоловік без хустки на очах. Один чоловік, який сидів на дні корабля, тримаючи меч у своїх руках.

Раптом тихий голос наповнив ущелину.

— Розплющ свої очі, — шепотів він. — Зніми свою хустку. Ти побачиш рай. Ти побачиш те, за чим скучив. Ти побачиш тих, кого втратив. Вони обіймуть тебе. Вони поцілують тебе.

Одіссей відчув близьку присутність чогось страшного. Його очі були заплющені, але він відчував, що просто навпроти його обличчя, на великій довгій шиї, погойдується ця песяча голова, із сірими прозорими очима, в які ти пірнаєш назавжди.

— Ти побачиш Пенелопу, — шепотів голос. — Ти побачиш Телемаха.

Сцилла нахилялися над кожним воїном і щось йому тихо говорила. Ось один зірвав з себе хустку і подивився в її бездонні очі. А потім встав, покинув своє місце, ступив за борт і відразу пішов на дно, не рухаючись, не пручаючись.

Ось іще один зірвав хустку і раптом заплакав. Це були сльози радості, це були сльози щастя. Він ніби знайшов те, чого завжди чекав. І він теж устав, покинув своє місце, ступив за борт і пішов на дно.

А інший почав сміятися, як навіжений. Він бігав поміж воїнів, штовхав їх і зривав із них хустки. Ніколи в житті він не був такий радісний. І він теж ступив за борт і пішов на дно.

Усі вони бачили те, що хотіли бачити, всі вони бачили своє кохання чи своє щастя — і ступали за борт, як залізні фігурки, що відразу, в одну мить, втратили своє прагнення жити.

Не знімайте хусток, кричав Одіссей, нізащо не знімайте хусток, це вб’є вас, це знищить вас. Але все було марно, Сцилла знаходила для кожного з них якісь слова, якісь речення, якісь надії, вона вже своїм голосом позбавляла їх волі, і