Читати книгу - "Книга кладовища"

Ебенезер Болґер мав окуляри з товстими скельцями і незмінний вираз легкої відрази на обличчі, як у людини, яка не могла здихатися кислого смаку в роті, бо щойно відсьорбнула чаю, а молоко в ньому виявилося прокислим. Цей вираз добре слугував йому під час прийому речей. Із цим кислим виразом він казав клієнтові: «Якщо чесно, ця річ нічого не вартує. Я дам за неї, що зможу, раз уже вона цінна, як спогад». І якщо вдавалося отримати від Ебенезера Болґера бажане, вважайте, що вам пощастило.

Зрозуміло, що з такими справами відвідувачі в Ебенезера бували дивні, але хлопчик, який прийшов того ранку, був одним з найнезвичайніших клієнтів, яких лихвар ошукав за своє життя. На вигляд йому було років сім, а одяг — явно дідусевий. Від нього тхнуло сараєм. Волосся хлопець мав довге і занедбане, а загальний вигляд просто-таки похоронний. Руки він тримав глибоко в кишенях запилюженої брунатної куртки, але навіть так Ебенезер бачив, що у правиці той щось міцно стискає, і не просто стискає, а наче намагається захистити.

— Перепрошую, — мовив хлопчик.

— Слухаю, синку, — обережно відповів Ебенезер Болґер.

«Діти, — майнула думка. — Вони або щось крадуть, або намагаються продати свої іграшки». Зазвичай, в обох випадках, лихвар відмовлявся. Купи щось поцуплене у малого, і за мить з'являються розгнівані батьки, які звинувачують тебе у тому, що за десятку ти купив у їхньої крихітки Джонні чи Матильди весільну обручку. Від дітей більше клопоту, ніж вигоди.

— Моїй подрузі дещо потрібне, — сказав хлопчик. — От я й подумав, може, у вас це є.

— Я в дітей нічого не купую, — мляво відказав Ебенезер Болґер.

Ніх витягнув руку з кишені й поклав брошку на зашмарований прилавок. Болґер кинув на неї поглядом, а потім придивився уважніше. Відтак зняв окуляри. Взяв з прилавка спеціальний ювелірний окуляр і притулив до ока. Увімкнув підсвічення прилавка й уважно обдивився брошку.

— Зміїний камінь? — запитав він радше себе, ніж хлопця.

Тоді поклав на місце окуляр, вдягнув свої окуляри, пришпилив хлопця невдоволеним і підозріливим поглядом та спитав:

— Звідки це в тебе?

— Ви збираєтесь її купляти? — відповів запитанням на запитання Ніх.

— Ти вкрав цю річ. Поцупив з якогось музею, еге ж?

— Ні, — спокійно відказав Ніх. — То ви будете її брати, чи мені пошукати покупця деінде?

Невдоволення Ебенезера Болґера зникло. Зненацька він став сама люб'язність. З широченною усмішкою.

— Вибач, просто такі речі нечасто з'являються. Принаймні не в таких крамницях, не за межами музеїв. Але я б залюбки її купив. Ось що я тобі скажу. Чому б нам не посидіти за чашечкою чаю і печивом — а в мене в задній кімнаті є печиво з шоколадом, — і поговорити про те, скільки може коштувати ця штучка. Як тобі?

Від того, що цей чоловік нарешті виявив доброзичливість, хлопцю полегшало.

— Мені потрібні гроші, щоб купити надгробок, — пояснив Ніх. — На могилу подруги. Ну, не те щоб подруги. Знайомої. Вона допомогла мені з ногою.

Ебенезер Болґер не звертав уваги на бурмотіння хлопця, а завів його за прилавок, відчинив двері до комори — маленького приміщення без вікон, захаращеного стосами коробок, забитих мотлохом. У кутку стояв старий великий сейф. Ще там була коробка зі скрипками, купа чучел тварин, стільці без сидінь, книжки й газети.

Біля дверей стояв маленький столик, Ебенезер Болґер витягнув один (і єдиний) стілець і всівся, лишивши гостя стояти. Лихвар пошарудів у шухлядці, в якій Ніх помітив півпляшки віскі, витягнув майже порожню упаковку печива з шоколадом і запропонував одненьке хлопцю. Відтак увімкнув настільну лампу, знову подивився на брошку — червоні й жовтогарячі вихори в камені — і оглянув чорну металеву оправу, стримуючи легкий дрож, який навіювали голови змієподібної істоти.

— Вона стара. Мабуть, нічого не варта, але точно сказати важко, — сказав уголос лихвар, а подумки вирішив, що річ безцінна.

Ніх посмутнішав. Ебенезер Болґер намагався справити втішливе враження:

— Але перед тим, як я заплачу тобі, мені треба знати, що річ не крадена. Ти взяв її з маминого комода? Поцупив з музею? Мені можна розказати. Я тобі клопоту не завдам, просто маю знати.

Ніх похитав головою і гриз собі печиво.

— Де ти її взяв?

Хлопець мовчав.

Хоч як Ебенезер Болґер не хотів віддавати брошку, але штовхнув її хлопчикові через весь стіл.

— Якщо ти не можеш нічого сказати, — мовив він, — краще забирай її. Врешті-решт, ми маємо довіряти один одному. Було дуже приємно мати з тобою справу. Шкода, що далеко наша співпраця не зайшла.

Ніх помітно розхвилювався. І зрештою мовив:

— Я знайшов її у старому похованні. Але я не можу сказати, де саме.

Він замовкнув, бо приязність на обличчі Ебенезера Болґера змінилася відвертою жадобою і радістю.

— А там іще такі є?

— Якщо ви не хочете її брати, я знайду іншого покупця, — відказав Ніх. — Дякую за печиво.

— Квапишся, га? Матуся й татусь чекають, я так розумію?

Ніх похитав головою, та одразу ж подумав, що краще було кивнути.

— Ніхто не чекає. Це добре, — Ебенезер Болґер огорнув брошку долонями. — А тепер відповідай, де ти її взяв. Ну?

— Не пам'ятаю.

— Пізно для таких відмовок. Думаю, тобі треба трошки подумати про те, звідки в тебе ця річ. А коли подумаєш, ми ще потеревенимо, і ти все мені розкажеш.

Лихвар підвівся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А замкнув він їх великим металевим ключем.

Ебенезер розкрив кулак, подивився на брошку і жадібно посміхнувся.

Над вхідними дверима крамниці дзеленькнув дзвіночок, даючи знати, що хтось увійшов, і Болґер винувато підвів очі, але всередині нікого не було. А втім, двері було привідчинено, і він пристукнув їх, а на додачу повісив на вікно табличку «ЗАЧИНЕНО». Двері він замкнув на засув. Тільки надокучливих відвідувачів сьогодні не вистачало.

Осінній день із сонячного перетворився на похмурий, і у вікно брудної крамниці легенько застукотів дощ.

Ебенезер Болґер підняв слухавку з телефону на прилавку і тремтячими пальцями натиснув кнопки.

— Удача, Томе, — мовив він. — Мчи сюди, щойно зможеш.

Ніх зрозумів, що потрапив у пастку, коли почув, як у дверях повертається ключ. Він потягнув за ручку, але двері не поворухнулися. Він почувався дурнем, бо дав себе заманити всередину, бовдуром, бо не дослухався до першого свого враження — тікати від цього чоловіка з кислою пикою якнайдалі. Ніх порушив усі правила кладовища, і все полетіло шкереберть. Що скаже Сайлас? А Овенси? Хлопчик відчув, як наростає паніка, але взяв себе в руки, опанувавши хвилювання.