Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

На ньому був картуз із логотипом, такий, як носять усі водії вантажівок, і сорочка з назвою компанії ACE TRUCKERS, INC. На засуканому рукаві красувалася червона емблема зі словами «Гарантуємо дбайливість і безпеку», а з-під нього виглядало татуювання з написом «Мак», обвитим змією.

Говард міг би зійти за шістнадцятирічного, якби не зморшки, що дугами відкарбувалися над його верхньою губою. Його рот був постійно злегка розтулений, оголюючи великі жовті зуби, нерівні, проте міцні, і неймовірно широку щелепу. Очі мали найсвітліший блакитний відтінок, немов у тварини-альбіноса. Хлопець був високий і статний, але незграбний.

Трохи згодом він повернув голову і втупився у мене своїми блідими очима, немов у тварини. Спершу він із хвилину дивився просто мені у вічі, потім його погляд поглинув усе моє обличчя, моє зриме тіло, кабіну вантажівки, дорогу, що одноманітно линула за вікном. Після цього його зосереджена увага почала послаблюватися, і зрештою обличчя знову набуло розсіяного мрійливого вигляду. Спершу я занепокоївся, а тоді — вжахнувся. Із сумішшю страху й жалю я раптом усвідомив, що Говард розумово відсталий.

Мак уривчасто засміявся.

— Гадаєш, ми нічогенький тандем, еге ж?

— Там буде видно, — відповів я. — А як далеко ви мене довезете?

— На край світу, в усякому разі до Нью-Йорка. Прибудемо туди у вівторок, може, у середу.

Він знову занурився у мовчанку.

Ми подолали ще кілька кілометрів. Аж раптом він запитав:

— Чув колись про Бессемерівський процес?[131]

— Так, — відповів я. — Ми «проводили» його на хімії у школі.

— А про Джона Генрі,[132] сталевого темношкірого молотобійника? Він жив якраз тут. Винахідники машини, що заганяла сталеві бури в русло ріки, говорили, що люди самі ніколи  б із цим не впоралися. Проте темношкірі побилися об заклад і привели найсильнішого серед них, Джона Генрі. Подейкують, що він мав отакенні м’язи на руках — понад 50 сантиметрів в обхваті! Він тримав по молоту в кожній руці й загнав сотню бурів швидше за їхню машину. А тоді ліг і помер. Отак-то! Це країна сталі!

Нас оточували склади брухту, аварійні тягачі, залізничні під’їзні колії й плавильні заводи. У повітрі відлунювало брязкання сталі, так наче весь Бессемер[133] був величезною кузнею чи заводом зброї. Високі димарі увінчані язиками полум’я, що з оглушливим тріском вивергалося з розташованих під ними печей.

Я лише раз у житті бачив місто, освітлене полум’ям — мені тоді було сім років, а тим містом був Лондон під час бліцу 1940-го.[134]

Обговоривши Бессемер і Бірмінґем, Мак почав відверто розповідати про себе.

Вантажівку він придбав, сплативши перший внесок у розмірі 500 доларів і решту — 20 тисяч доларів — упродовж року. Мак міг перевозити до 17,7 тисячі кілограмів вантажу та їздив по всіх усюдах: Канада, Штати, Мексика — аби були пристойні дороги й можливість заробляти гроші. Упродовж десятигодинного робочого дня він у середньому проїжджав 650 кілометрів. Долати більше за одним присідом було заборонено законом, але цю заборону часто порушували. Мак займається нерегулярними перевезеннями вже понад дванадцять років, а разом із Говардом катається лише півроку. Йому тридцять два, він із Флориди, має дружину та двох дітей. За його словами, заробляє 35 тисяч доларів на рік.

У дванадцятирічному віці Мак утік зі школи і, будучи з вигляду старшим, ніж є насправді, влаштувався комівояжером. У сімнадцять поповнив ряди поліції, а у двадцять став непоганим фахівцем із вогнепальної зброї. Того ж року він потрапив у стрілянину й дивом уникнув прицільного пострілу в обличчя. Після цього витримка полишила його, і Мак перекваліфікувався на вантажні перевезення, хоча ще й досі був почесним членом поліції Флориди, на знак чого щороку отримував по долару.

Чи потрапляв я колись у стрілянину, поцікавився Мак. Ні. Він же навіть не міг згадати усі, у які сам потрапляв — не лише як поліціянт, але і як водій. Якби я мав бажання перевірити, то знайшов би просто у нього під сидінням «друга далекобійника» — вони не виїжджали в дорогу без рушниці. Хоча у беззбройній бійці найкращою зброєю був фортепіанний дріт. Варто лише обвити ним шию супротивника — і той уже нічого не вдіє. Трохи зусиль — і голова відпадає, це так просто, як різати сир! Вдоволення у його голосі було важко з чимось сплутати.

У вантажівках він перевозив що завгодно — від динаміту до опунцій,[135] але зараз зосередився на транспортуванні меблів, попри те, що сюди може входити все, що тільки може тримати людина у себе вдома. У нього «на борту» було начиння сімнадцяти осель, включно з гирями на сумарну вагу понад 300 кілограмів (вони належали якомусь атлету, який виїжджав із Флориди), великим піаніно, виготовленим у Німеччині (за запевненнями, це була найкраща річ із тих, що там були), десятьма телевізорами (один із них вони минулого вечора витягли й увімкнули під час зупинки у придорожньому кафе) і старовинним ліжком із балдахіном, що прямувало до Філадельфії. За бажання, я міг у будь-який час на ньому поспати.

Згадка про ліжко викликала в нього ностальгійну усмішку, й він почав розповідати про свої подвиги на сексуальній ниві. Здавалося, що будь-де й будь-коли він здобував приголомшливий успіх, та особливе місце у його почуттях належало чотирьом жінкам: дівчині з Лос-Анджелеса, яка колись таємно втекла з ним на цій вантажівці, двом незаміжнім леді у Вірджинії, які роками осипали його одягом та грошима, а він спав із ними обома, і німфоманці у Мехіко, яка могла переспати з двадцятьма за ніч і все одно залишитися вкрай незадоволеною.

Відповідно до того, як він розпалювався, нерішучість остаточно його полишила, і тепер переді мною поставав Майстер Сексу і Вигадник у повному розквіті сил. Просто дар Божий для самотніх жінок.

Під час цієї оповідки Говард, який лежав у якомусь заціпенінні, нашорошив вуха й почав проявляти перші ознаки пожвавлення. Зауваживши це, Мак спершу підігрував його зацікавленості, а потім почав добродушно піддражнювати хлопця: буцім, того вечора він збирається усамітнитися в кабіні з дівчиною і замкне Говарда у кузові, але якось, якщо хлопець буде виявляти незадоволення, він здобуде справжню розпусницю (він вимовляв це як «розпу-у-усницю») і для нього.

Говард нетямився і шаленів, задихаючись від збудження, і зрештою зі злістю кинувся до Мака.

Доки вони напівагресивно-напівжартома борюкалися у кабіні, кермо несамовито стрясалося, і величезна вантажівка страхітливо хилиталася по трасі.

Утім поміж глузливими шпичаками Мак невимушено