Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

чи бухту Бодега. Цю двоїстість підживлювало те, що моє середнє ім’я звучить як Вулф; для Тома і друзів-байкерів я  був Вулфом,[125] а для колег-лікарів — Олівером. У жовтні 1961-го Том подарував мені примірник своєї нової збірки «Мої сумні капітани» з підписом «Вовчому вихованцю (не варто алегоризувати!) з alles gute[126] і захопленням, від Тома».

* * *

У лютому 1961 року я написав батькам, що отримав ґрін-кард, ставши іммігрантом «з добрими намірами», «чужоземним резидентом», і повідомив про намір отримати громадянство — це можна було зробити без втрати британського.[127]

Я також написав, що невдовзі складатиму іспит перед державною комісією — це комплексне випробування для випускників іноземних медичних вишів, метою якого є виявити, чи вони дійсно можуть нашкрябати щось із фундаментальних наук, а не лише з медицини.

До того, у січні, я повідомив батькам, що планую «грандіозну подорож Штатами, назад через Канаду й навіть розраховую обігнути Аляску в період між іспитами й початком інтернатури: ймовірно, всього близько 14 500 кілометрів. Це має бути унікальна можливість побачити країну й відвідати інші університети».

І ось іспити позаду, я маю кращий мотоцикл — свій Norton Atlas обміняв із доплатою на BMW R69, що був у вжитку, отже, я був готовий вирушати. Мені урізали час відгулів на роботі, тому я більше не міг включити Аляску до свого турне Америкою.

Я знову написав батькам:

Я провів на карті довгу червону лінію: Лас-Вегас, Долина смерті, Великий каньйон, Альбукерке, Карлсбадські печери, Новий Орлеан, Бірмінґем, Атланта, магістраль, що пролягає Голубим хребтом до Вашингтона, Філадельфія, Нью-Йорк, Бостон. Тоді вгору картою через Нову Англію до Монреаля, убік до Квебеку. Торонто, Ніагарський водоспад, Баффало, Чикаго, Мілуокі. Міста-близнюки, потім — на північ у національні парки Глейшер і Вотертон, а звідти — на південь до Єллоустонського парку, Ведмежого озера, Солт-Лейк-Сіті. Повернення до Сан-Франциско. Близько 13 тис. км. П’ятдесят днів. Чотириста доларів. Якщо мені вдасться уникнути сонячного удару, обмороження, ув’язнення, землетрусів, харчового отруєння і катастроф із технікою — напевне, це буде найкращий період у моєму житті! Наступного листа напишу вже з дороги.

Коли я розповів Томові про свої мандрівні плани, він запропонував мені вести щоденник — живий опис своїх пригод, «Знайомство з Америкою», — і надіслати свої записи йому. Я подорожував два місяці й списав кілька записників, пересилаючи їх один за одним Томові. Здається, йому подобалися мої описи людей, нотатки й змалювання місць. Він вважав, що я маю талант до спостереження, хоча іноді давав мені прочухана за «саркастичність і гротескність».

Один зі щоденників, які я йому надсилав, мав назву «Мандри щасливця».

«Мандри щасливця» (1961)

За кілька кілометрів на північ від Нового Орлеану почалися проблеми з мотоциклом. Я з’їхав на узбіччя і почав копирсатися у двигуні на якомусь занехаяному придорожньому майданчику. Лежачи там на спині, якимось шостим сейсмічним чуттям я відчув легкі поштовхи, що нагадували віддалений землетрус. Це тремтіння наближалося, перетворювалося на тріск, тоді гуркіт і нарешті на ревіння, що досягло апогею в дикому вереску пневматичних гальм, супроводжуваному оглушливим бадьорим сигналом автомобільного гудка. Немов паралізований, я підняв голову й помітив найбільшу вантажівку з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити, справжнього дорожнього левіафана.[128] Зухвалий Йона висунув голову з вікна й загорлав до мене з величезної висоти кабіни.

— Чимось можу допомогти?

— Він здох! — відповів я. — Шатун зламався, чи що…

— От дідько! — люб’язно відреагував водій. — Якщо він відлетить, то відріже тобі ногу! Побачимося!

Він скорчив неоднозначну гримасу і знову вирулив на своїй величезній вантажівці на трасу.

Я долав кілометр за кілометром і згодом полишив болотисті низовини Дельти. Невдовзі вже був у Міссісіпі. Дорога петляла туди-сюди, норовиста й некваплива, звиваючись між дрімучими лісами й відкритими пасовищами, між садами й луками, через півдесятка рік, що перетинають одна одну, крізь ферми й села, спокійні й непорушні в променях ранкового сонця.

Після в’їзду до Алабами ситуація з байком почала значно загострюватися. Я прискіпливо вслухався у всі його звукові варіації, ретельно обмірковуючи лиховісні, хоча й незрозумілі шуми. Було очевидно, що мотоцикл швидко виходить із ладу, проте через брак досвіду й песимізм я відчував, що не можу нічого вдіяти, щоб убезпечити його від сконання.

За вісім кілометрів від Тускалуси[129] двигун почав глохнути, і зрештою його заклинило. Я рвонув зчеплення, проте один із циліндрів уже димів біля моїх ніг. Потім зліз із мотоцикла, поклав його плиском на землю, а тоді наблизився до дороги, тримаючи у лівій руці чисту білу носову хустинку.

Сонце вже котилося на захід, здійнявся крижаний вітер. Потік транспорту зменшувався.

Надія майже покинула мене, та я і далі машинально махав хустинкою, аж раптом, майже не вірячи у побачене, усвідомив, що одна з вантажівок зупиняється. Вона видалася мені знайомою. Примруживши очі, я спромігся розгледіти інформацію про її реєстрацію: 26539, Майамі, Флорида. Так, сумнівів не було: це та сама величезна вантажівка, що спинилася біля мене вранці.

Коли я підбіг до неї, водій спустився з кабіни, кивнув у бік мотоцикла й вишкірився:

— Що, таки доконав його, га?

Слідом за ним із вантажівки вийшов хлопець, і ми разом узялися розглядати пошкодження.

— Чи можна сподіватися, що ви дотягнете його до Бірмінґема на буксирі?

— Нє, закон не дозволяє! — він почухав поросле щетиною підборіддя, а тоді підморгнув: — Тягнімо його всередину!

Щосили напружуючись і надсадно пихкаючи, ми виважили важезний байк у черево вантажівки і зрештою надійно прилаштували його між меблів, прив’язали мотузками й сховали від не в міру цікавих очей під купою зім’ятої мішковини.

Водій заліз у кабіну першим, слідом за ним хлопець, а потім я. Ми зручно вмостилися на задньому сидінні. Злегка кивнувши головою, водій здійснив ритуал формального представлення:

— Це мій напарник Говард. А тебе як звати?

— Вулф.

— Не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Вулфі?

— Без питань. А тебе як?

— Мак. Ну, сам розумієш, ми тут усі Маки,[130] проте я справжнісінький, за походженням Мак! Це написано в мене на руці.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, потай кидаючи один на одного зацікавлені погляди.

На вигляд Макові близько тридцяти, хоча насправді він міг бути й років на п’ять старшим чи молодшим. Мав жваве рішуче обличчя з красивими рисами — прямим носом, міцно стиснутими губами і підстриженими вусами. Він міг би бути британським кавалерійським офіцером, або ж грати на сцені