Читати книгу - "Син"

проводжаючи їх поглядом, знову подумав про полковника. Усе-таки Ґленн не був упевнений у тому, що в нього стріляв Хосе або Чіко, доти, доки полковник не сказав йому це. Мій-бо батько мав рідкісний дар — вселяти в чужі голови свої думки так, щоб його співрозмовники про це й не здогадувалися.

Усі, крім мене, погоджувалися з тим, щоб вирушити до Ґарсія негайно — адже тоді можна буде захопити їх зненацька. Тож усі вакуерос нетерпляче чекали, зібравшись надворі. Вони готові були проливати кров, щоб догодити своєму покровителеві.

Незабаром приїхали ще кілька білих: шериф Ґрехем із Каррізо, двоє його помічників, ще один рейнджер, Ніл Ґілберт і двоє його синів. Та ще й з Ель-Пасо принесло двох членів Ліги Закону та Порядку. Ґілберт, зачувши, що до нас приєднаються ще люди, приволік із собою ящик новеньких рушниць «Крейґ» і кілька тисяч набоїв до них.

— Приєднаються… для чого? — спитав його я.

— Для того, щоб розібратися із цими повзучими гадами!

— Ще невідомо, хто насправді є «повзучими гадами».

Він вирячився на мене. І я мало не вказав йому на те, що навчався в коледжі, тоді як він провчився чотири класи в школі, та й по всьому… Ґілберт був типовим представником контингенту людей, які вважають, що сила важливіша за розум. Тож пояснювати йому щось було так само безнадійно, як учити віслюка рахувати.

У мене завжди була практично ідеальна пам’ять. Полковник і мій син Чарлз про це знали, та все одно торочили своє. Тож менш ніж за три години всі присутні тут були впевнені в тому, що злодії — це Ґарсія (хтось навіть стверджував, що чітко бачив їхні обличчя). Але ж я чудово пам’ятав: було вже так темно, що й силуетів розгледіти до ладу не можна. Та мене ніхто не слухав.

Я запропонував почекати, доки приїдуть іще рейнджери або солдати. Це я зробив для того, щоб дати Ґарсія час, адже вночі легше лінчувати людей, ніж удень, і тому я прагнув відтягти наш від’їзд до світання. Але Чарлз (він, власне, говорив тут більше, ніж будь-хто інший) сказав, що, по-перше, не можна зволікати, даючи шанс на втечу тим, хто стріляв у Ґленна. А по-друге — солдати не прийдуть, як не крути. Бо ж генерал Фанстон чітко дав усім зрозуміти, що його армія не втручатиметься в сутички між власниками ранчо та злодіями, які крадуть худобу, тільки якщо ця худоба — не брахмани з ранчо Кінґ.

Почувши це, я зовсім занепав духом, адже солдати були єдиними представниками техаської влади, які не винищували всіх без винятку мексиканців. А рейнджери — це кращі вояки штату, які, однак, чинили свавілля… Сержант наголосив на тому, що рейнджерів на весь Техас — тридцять дев’ять чоловік. І те, що в цьому домі їх зібралося аж троє (третій прибув із Каррізо), — це просто диво.

«Диво? Для кого?..» — подумав я.

У кімнаті панувала така атмосфера, начебто тут зібралися власники ранчо просто для того, щоб побалакати. Старі друзі неквапно обговорювали те, як краще вирощувати худобу, і те, за яких політиків треба голосувати та як випередити конкурентів із Півночі. Аж тут наче нізвідки з’явився полковник і проголосив палку промову, у якій підтримував Чарлза. Не думав я, що з них вийде такий злагоджений дует. Але зараз вони в унісон співали свою нечестиву пісню. Полковник наголосив, що відповідальність за те, що трапилося, саме на ньому: адже він іще півстоліття тому мав догідний шанс витурити Ґарсія із цієї землі, та не скористався ним. Тепер же він мусить довести справу до кінця, бо не можна двічі припускатися однієї й тієї самої помилки.

Я на це відповів, що наше родинне дерево й так уже втратило на цій землі кілька своїх гілок, а ми встряваємо в бійку, де будь-хто з нас, Мак-Каллоу, може загинути. Та мій батько вдав, що не чує мене.

— Тут загинули моя мати, брат і син, — вів своє я. — І другого мого сина зараз везуть до лікарні. Дочекатися світанку було б найкращим рішенням для всіх нас.

Усі погодилися з тим, що наша родина пережила жахливі трагедії, проте одразу ж наголосили на тому, що з Педро треба розібратися якнайскоріше. Мовляв, Ґарсія тепер — проблема не тільки родини Мак-Каллоу, а й усього нашого суспільства. Адже невідомо, хто ще може стати їхньою жертвою.

Я й далі заперечував, сказавши, що Педро, як і будь-який чоловік, який поважає себе, не видасть своїх зятів юрбі, що вдиратиметься до його будинку вночі. Якщо ж цього вимагатимуть представники Закону, причому вдень, — це буде зовсім інша справа.

— Представники Закону — це ми, — обізвався білявий рейнджер.

Решта погодилася. Хоча якщо до будь-кого з них серед ночі припхається юрба озброєних людей — чи здадуться вони просто так? Мабуть, ні… Але чомусь вони думали, що Ґарсія не такі. Я хотів сказати це вголос, та потім передумав.

— Усе-таки краще дочекатися світання, — сказав я натомість. — Я впевнений, що вдень Педро видасть своїх зятів без усілякого опору. І все минеться без кривавої бійні.

Усі як один зневажливо глянули на мене. А хтось процідив крізь зуби, що я, взагалі, можу не марнувати тут часу, а піти до кухні та зайнятися приготуванням вечері разом із куховарками. Тож вони вирішили ще трошки почекати підкріплення, що обов’язково мало прибути, адже звістка про події цього вечора вже рознеслася всіма сусідніми округами.

Невдовзі в їдальні накрили на стіл і подали смажену свинину та яловичину з бобами, а тоді розпалили вогнище в каміні та подали каву. Наївшись, чоловіки зібралися у вітальні, перемовляючись або гортаючи старі номери «Ветерана Конфедерації» (свої рушниці вони залишили в напівтемній кімнаті з картинами та скульптурами). Деякі з них мовчки колупали нігтем поверхню раритетних меблів, ледь утримуючись від спокуси використати для цього кишенькового ножа. Таке враження, що цей будинок був спеціально споруджений для того, щоб тут зберігалися раритетні речі зі спадщини якогось покійного філадельфійця (такі, наприклад, як вікна від «Тіффані»). Мармурові скульптури не дуже-то й цікавили гостей, але дехто зупинявся, щоб помилуватися дешевенькою гравюрою «Лі та його генерали» (хоча кожен із них мав таку саму у своєму домі). А через якусь годину всі знову попрямували до їдальні, щоб випити ще кави та спожити чергову порцію м’яса.

Близько третьої години ночі приїхали ще п’ятнадцять чоловік, а о четвертій — ще дванадцять. До того, як це підкріплення прибуло, я ще мав якусь надію, але тепер нас було