Читати книгу - "Азартні ігри з долею"

на кораблі, і в Чіліпах, і в обох місцях в один день, і хтозна, де ще. А бачили його там якісь люди! І тільки Господь знає, скільки таких «якихось людей» він ще тримає в рукаві! Божевільня. Ні, пане Башич, ви все ж таки мусите його впізнати, щоб ми хоча б у чомусь були впевнені.

— Вам не спадає на думку, пане директоре, що мене навіть Бог не порятує, якщо він дізнається, що в цьому замішаний я? Ясно, він нічого не зробить, доки я тут, у готелі, проте будь-якої миті, як я звідси поїду, зі мною може статися все, що завгодно.

— Не переживайте, будете в порядку. Ми зробимо все обережно, як ви й просили.

— Чому було не покликати одразу поліцію...

— Так, але що ми їм скажемо? А якщо наш підозрюваний, взагалі не той, кого ви бачили?! Поліція обшукає всі приміщення, перегорне догори дриґом кімнати гостей... А завтра вдень готель вже стоятиме абсолютно порожнім!

Врешті-решт чоловіки домовились, що таки приймуть пропозицію Бонетті, проте вирішили, що мусять бути взагалі непомітними. І не варто розгулювати рестораном, а краще всім трьом розміститись в аперитив-барі, звідки можна без підозр оглядати увесь ресторан. Бонетті розпорядиться, що в барі приглушать верхнє світло, аби ще більше приховати їх від сторонніх поглядів гостей із зали. І коли здавалося, що вже про все домовлено, Башич знову почав турбуватись й виказувати явні ознаки паніки.

— Прошу вас, пане директоре! Може, все-таки якось можна цього уникнути...

— Ніяк не можна! — Бонетті був непохитний. — Як я зможу викликати поліцію, якщо я не певен, про кого йдеться і кого потрібно арештувати? Ви можете бути абсолютно спокійні, пане Башич. Все відбуватиметься так, що ви його бачитимете, а він вас ні... — Потому звернувся до Тюдора. — Я піду першим, а ти, Франко, з паном потихеньку підете услід. Якщо я подам вам знак, негайно вертайтесь, а якщо ні, то йдіть за мною далі.

Тактика Бонетті виявилася ефективною; рухаючись в такому порядку, вони дісталися аперитив-бару непоміченими, бо гості готелю здебільшого обідали, а офіціанти пильнували свою роботу. В самому барі, окрім бармена, теж нікого не було. Для більшої певності, Бонетті й того відіслав деінде, погасив геть-чисто все світло, а тоді вони втрьох зайняли такі місця, звідки, сховавшись за прозорою завісою, мали можливість бачити всю залу. Офіціанти, як заведено, поспіхом входили й виходили, несучи таці з посудом. І Ретель був поміж них; проходив то ближче, то далі від місця, де сиділа їхня трійця, так, що його можна було цілком ясно побачити. Проте Башич не виказував ніякої реакції ні на нього, ні на когось іншого. Він лише ковзав поглядом по ресторану і єдине, що читалось в його очах, був страх.

— Ну? — не витримав Бонетті за деякий час. — Ви його бачите?

— Нннні! — промовив Башич досить впевнено. — Гадаю, його взагалі тут нема.

— Чи ви добре роздивилися офіціантів?

— Кожного з них, і навіть дуже уважно.

— І жоден з них — не він?

— Жоден.

— Подивіться на отого, що там, праворуч, прислужує тій самотній пані!

Бонетті вказав йому на Ретеля, який якраз повернувся до них обличчям так, що його не можна було б роздивитись краще. Башич уважно його оглянув, проте довгий час мовчав. Франко ніяк не міг второпати, чи це від страху він втратив мову чи прагне якомога уважніше роздивитися Ретеля.

— Ну що ж? — спитав Бонетті. — Це він?

— Ні, не він. Він на нього навіть не схожий.

— Ви певні того, пане Башич?

— Абсолютно. Не міг би бути впевненішим.

— А звідки ж ви тоді знаєте, що той Дуда працівник готелю?

— Я ж вам казав. Я зробив це припущення після побаченого...

— А ви зустріли його хоча б раз після того?

— Ні, ні. Але мушу визнати: після цього я не вештався готелем.

— Тоді це міг бути хтось з міста, хто випадково чи у якійсь справі прийшов до готелю. А це значить, пане Башич, що ми тому Дуді не зможемо насипати солі на хвоста. Ми на абсолютному нулі. Іншими словами, я не збираюсь нічого робити, а ви дійте як побажаєте. Маєте ще три дні оплаченого відпочинку, тож відпочивайте, як ви ще хочете це робити.

Башич нічого не відповів, а лише вибачився, і в абсолютно убитому стані рушив у номер. Бонетті з Тюдором залишилися самі. Довго ніхто з них не казав ні слова, потім першим озвався Бонетті:

— Ну що, чи маєш тепер ще якусь розумну відмовку?

— Не знаю щодо розумної причини, але я й далі спостерігав би, як це все розвиватиметься.

— Якого біса потрібно ще чекати? Якщо до сьогодні й була якась двоїстість, то вже нема: це не він. Не залишається нічого іншого, аніж припинити ці безглузді азартні ігри з долею, піймавши облизня, і забрати кожен своє. Фініта ля комедія, мій дорогий пане Франко.

— А чому ти так вважаєш? Бо Башич його не впізнав? А звідки ти знаєш, що це так?! Я стежив за ним; і по його очах я бачив, що він вмирає від страху. А якщо він не наважився вказати на нього, щоб справа не дійшла до очної ставки та судового процесу? Треба зачекати, аби побачити, що він робитиме, коли віднайде в собі впевненість.

— Так, те ж саме ти казав і про Ану. А що зрештою сталось? А, ось ти ж бачив!

— А я ще нічого не бачив. Може бути як усе, так і нічого. Ще Ана може десь з’явитись і покласти край нашій суперечці.

— Може. Якщо їй вдасться піднятися з морського дна.

— Ого! Ти змінив платівку? Ти вже не такий впевнений, що вона вештається вулицями від готелю до готелю, полюючи на коханців?

— Звичайно. Тепер, коли я знаю, що десь тут поблизу крутиться якийсь хитрий злочинець, на слід якого ніхто не може вийти, я все більше схиляюсь до думки, що вона справді стала жертвою.

— Не роби занадто поспішних висновків!

— Ми знаємо те, що вона зникла, а де й чому, залишається й надалі таємницею.

— Але принаймні з того, що після її зникнення минуло вже 10 днів, можна зробити певні висновки.

— Є достатньо й таких, що були зниклими безвісти й по